Надвечір’я життя Марії Іванівни склалося, як у відомій притчі про несумлінного будівельника. А було це майже двадцять років тому, до пенсійної реформи.
Пані Марія була чи не найкращою кравчинею-закрійницею в обласному центрі. Красива, заможна, успішна, вона нещодавно зазнала багато прикрощів від благовірного, що став уже колишнім. Класика жанру: пішов до молодшої на два десятки років. Як то кажуть, сивина в бороду – біс у ребро. Дружина йому вже не цікава, доньки одружені, живуть за кордоном, тобто нічого його вже не стримує, та ще й збудований ним розкішний будинок залишає їй, щоб тільки вона не претендувала на його будівельний бізнес.
Марії Іванівні за кілька місяців мало сповнитися п’ятдесят п’ять, але виглядала вона значно молодшою. Жила в достатку, втішалася сімейним щастям і повагою людей, особливо її клієнток, та й природа щедро нагородила жінку здоров’ям та енергією. Тим не менше вона все ж забажала піти на законний заслужений відпочинок, намалювала в своїй уяві, як вони із розлученою подругою ходитимуть у спортзали й салони краси, відвідуватимуть усі концерти, вистави в театрі. Хай їхні зрадливі половини бачать, як колишні дружини розквітли, насолоджуються свободою, як на них задивляються чоловіки, а надалі ще й по закордонах почнуть їздити. Ану чи не прибіжить хоч один із них, розчарувавшись у своїх меркантильних любках.
Почувши про намір Марії Іванівни звільнитися, керівник почав умовляти її залишитися ще кілька років на роботі, та вона все ж наполягала на своєму.
– Гаразд, пані Маріє. Але в мене ще є для вас одне прохання: пошити на таку жіночку, як ви, дорогий осінній костюм. Вона на примірки приїжджати не буде, тож ви приміряйте на себе. Я за це вас щедро винагороджу й почну оформляти документи.
Бажаючи якнайшвидше впоратися із замовленням, щоб встигнути до свого ювілею, Марія Іванівна особливо не заморочувалася підбором тканини, яка трапилася, таку й придбала. Щодо фасону – то також довго не замислювалася. Спішила, щоб скоріше позбутися, дратувалася, бо щось робота не йшла, адже вона звикла спочатку уявляти, а потім бачити наяву радісний блиск в очах клієнток, слухати слова вдячності, а тут уява не працювала. Вперше в житті вона працювала абияк. Коли приміряла на себе, то казала собі, що ніколи б таке не вдягнула.
Замовлення було виконано вчасно, документи були оформлені, премія приємно здивувала, особливо влаштовані співробітниками проводи із щедрим застіллям, щирими словами вдячності за працю, побажаннями щастя в її золотому віці, проханнями тримати з колишніми колегами зв’язок, навідувати їх.
Наостанок слово взяв керівник:
– А цей костюм, дорога Маріє Іванівно, пошитий вашими золотими руками, хай буде моїм особистим подарунком. Скоро осінь, буде прохолодно, одягайте його й приходьте до нас у гості.
Марія Іванівна так зашарілася, як дівчина, котру сватають. Всі зааплодували, сприйнявши її реакцію за сором’язливість.