— Пані, та куди ж ви без черги? Тут усім «тільки запитати»! Ставайте в кінець, як люди, — високий хлопець у куртці-алясці рішуче перегородив шлях пані в хутряній шапці, яка намагалася прослизнути до прилавка.
У павільйоні «Сад-Город» третій день поспіль коїлося щось неймовірне. Чутки містом ширилися швидше за вітер: казали, що сюди завезли мандарини, смак яких повертає жагу до життя. Звідки власник їх дістав — ніхто не знав, але черга вишикувалася аж на вулицю, попри колючий мороз.
Люба стояла десь посередині, спостерігаючи за суперечками, і гріла змерзлі пальці в кишенях. Вона згадувала обідню перерву на роботі, коли колега Тамара витягла з шухляди яскраво-помаранчеву кулю й прошепотіла: «Спробуй. Це не просто фрукт, це золото у чистій формі».
Люба тоді лише посміхнулася, але варто було першій часточці опинитися в роті, як світ навколо ніби став чіткішим. Смак був такий глибокий і сонячний, що в грудях розлилося забуте почуття легкості, яке буває лише в дитинстві за п’ять хвилин до приходу святого Миколая.
— Вам скільки? — голос продавчині повернув її до реальності.
— Мені… — Люба замислилася. Хотілося забрати все. — Давайте пʼять кілограмів. У найбільшу торбинку.
Вона вийшла з крамниці, притискаючи до себе важкий пакунок. Від нього пахло святом і надією. Люба так поспішала на автобус, що не помітила, як крізь маленьку дірочку в сітці на пухкий сніг випав один маленький, схожий на золоту монету, мандарин.
Марко витягнув санки з під’їзду, відчуваючи, як сніжинки миттєво прикрасили його вії білим мереживом. Хлопчик зітхнув. Цьогорічна зима була не такою, як завжди. Удома пахло не випічкою, а тривогою та ліками.
Вже місяць мама була сама не своя. Батько Марка «затримався» в лікарні після звичайної процедури. Лікарі говорили завуальовано: мовляв, «організм у глибокому сні», «треба чекати», «ресурс є, але контакт відсутній». Мати часто плакала на кухні, намагаючись не шуміти, але Марко все чув. Йому дуже бракувало батькових жартів і того, як вони разом прикрашали ялинку, якої цього року навіть не діставали з горища.
Яскрава пляма на снігу привернула його увагу біля зупинки. Марко підійшов ближче. Мандарин. Самотній, яскравий, він зберіг свій аромат навіть на холоді. Хлопчик підняв його, обтер рукавичкою. Хотілося з’їсти одразу, але він згадав згаслі очі мами.
«Це буде подарунок для неї», — вирішив він і сховав знахідку в глибоку кишеню парки.
Увечері, коли Марко вже допивав чай, а мама, Світлана, втомлено розвішувала його мокрі речі у ванній, він підійшов до неї. — Мам, це тобі. Дивись, що я знайшов. Це магічний плід, чесно.
На маленькій долоньці лежало помаранчеве сонце. Світлана відчула, як до горла підкотився клубок. Вона зовсім забула, що її дитина теж переживає цей темний час. Вона притиснула сина до себе, вдихаючи аромат мандарина, який раптом видався їй сильнішим за запах усіх лікарняних антисептиків разом узятих.
Раптом тишу розірвав різкий дзвінок мобільного.
— Алло? Так, це я… Що? Прийшов до тями? — голос Світлани затремтів. — Я вже біжу! Марку, тато прокинувся! Лікар каже, що криза минула!
Вона полетіла до виходу, забувши навіть перевзутися в тепліші чоботи, а в коридорі ще довго витав тонкий цитрусовий дух.
У медсестри Олени очі були мокрі весь день. Вона робила вигляд, що це алергія на холод, але насправді серце стискалося за Андрієм. Два тижні тому вони посварилися через дурницю — він хотів поїхати на свята в гори, а вона боялася залишати роботу. Слово за слово, і Олена в запалі вигукнула, що їм «краще відпочити один від одного». Тепер вона картала себе за гордість, але першою дзвонити не наважувалася.
— Оленко, чого киснеш? — у маніпуляційну забігла Таня. — Там пацієнт із п’ятої палати, той, що «спав» місяць, опритомнів! Дружина прилетіла, плаче від щастя.
Олена пішла перевірити показники. На порозі палати вона зіткнулася з тією самою жінкою, Світланою. Та сяяла, хоч і була втомлена.
— Дякую вам за турботу! — Світлана раптом згадала про мандарин у кишені й простягнула його Олені. — Візьміть, це від мого сина. Він приносить удачу, перевірено!
Олена поклала мандарин у кишеню халата. Весь залишок зміни аромат фрукта супроводжував її, ніби нашіптуючи, що життя занадто коротке для образ.
Коли о дев’ятій вечора вона вийшла з лікарні, на подвір’ї під ялинкою стояла знайома постать. Андрій. Він переминався з ноги на ногу, тримаючи в руках термос.
— Я подумав… може, хоч чаю поп’ємо? — тихо запитав він.
Олена не витримала, підбігла й уткнулася носом у його колючий шарф.
— Пробач мені, я така дурна, — пробурмотіла вона.
— Це ти пробач. Гори почекають. Головне, що ми є одне в одного.
— Це ще хто? — пані Галина, вчителька математики зі стажем, суворо подивилася на кудлате створіння, що сиділо в її коридорі.
— Це Квас! — вигукнула її донька Марійка. — Він сидів під під’їздом і трусився. Мам, подивись, він же кольору твого улюбленого напою!
Галина Сергіївна зітхнула. У їхній квартирі вже мешкали два коти — Архімед і Піфагор, які зараз з підозрою споглядали нового гостя з-за кута.
— Марійко, ми вже обговорювали це. Тварина — це відповідальність, а в нас і так зоопарк.
Марійка вийшла з псом на вулицю, сівши на лавку. Вона знала, що мама добра, але просто дуже втомлена перевірками зошитів і нескінченними звітами. Дівчинка обійняла Кваса, а той лизнув її в ніс, ніби втішаючи.
Саме в цей момент до будинку підійшла Олена з Андрієм. Побачивши сумну дівчинку з собакою, Олена згадала про свій «щасливий» мандарин.
— Привіт, сусідонько. Чого сумуєш? — вона присіла поруч і дістала з сумки яскравий фрукт. — Тримай, це для настрою. А пес у тебе чудовий! Андрію, дивись, яка розумна морда.
Андрій, який давно мріяв про собаку, але не міг завести його в орендованій квартирі, раптом сказав:
— Знаєш, Марійко, якщо мама зовсім не дозволить, ми з Оленою можемо взяти його до себе. Ми якраз шукаємо квартиру, де можна з тваринами. Але поки що давай спробуємо її вмовити разом?
Вони піднялися втрьох. Коли Галина Сергіївна побачила Олену (свою колишню ученицю) з мандарином у руках і почула спокійні аргументи Андрія, її крижане педагогічне серце розтануло.
— Гаразд, нехай залишається… Але вигулювати будеш ти, Маріє! — здалася вона, хоча вже через годину потайки згодовувала Квасу шматочок ковбаси.
Новорічна ніч об’єднала всіх. Батько Марка вже сидів за столом, слабкий, але зі щасливою посмішкою. Олена відчула на пальці тонку обручку, яку Андрій подарував їй в новорічну ніч, запевняючи, що «плаття зовсім не заважає» обіймам. Марійка спала в обнімку з Квасом, а Галина Сергіївна вперше за багато років не думала про роботу.
А той мандарин, що кочував із рук у руки, лежав на столі Марійки. Останньої секунди року він ніби спалахнув мільярдом золотавих іскорок. Ці іскри розлетілися містом, торкаючись кожного, хто втратив надію, нагадуючи: дива трапляються не самі собою — їх створюємо ми, коли ділимося теплом.
І ніхто цього не побачив, але кожен відчув дивне тепло в серці.
