По дощовій міській вулиці плюскотіла пошарпана маршрутка. На зупинці до неї увійшла дівчина з рудим чубчиком. При вході вона струснулася, мов цуценя, обдаючи салон каскадом крапель, і сіла на найближче вільне місце.
Маршрутка рушила. У сумочці дівчини задзвонив телефон.
– Слухаю, – сказала вона. – Привіт, Вікторе. Чому дзвониш? Засумував за своєю колишньою Олечкою? А я за тобою — ніскілечки!
Віктор щось говорив. Дівчина Оля поблажливо похитувала ногою, скребучи нігтем сидіння.
– Розумію, – мовила вона. – Усе в турботах, бідолашний. А мене можеш привітати: зараз я відпочиваю в Еміратах! Їду на величезному автобусі в екскурсійний тур по Дубаю!
Пасажири в маршрутці ожили й машинально глянули у вікно. За склом і далі простягався дощовий пейзаж, що й близько не нагадував Дубай.
– Я ж казала, що поїду! – говорила в слухавку Оля. – Що-що? Хочеш знати, хто мене сюди привіз? Звісно, новий друг! Тут чудово, Вікторе. Шкода, ти не бачиш цієї краси. П’ятизірковий готель, лагідне море, ароматні страви з місцевих спецій…
– Що вона меле? – пробурмотів водій. – Страви з місцевих спецій! Ти ще скажи – суп із екзотичних птахів, га?
Пасажири весело перезирнулися. Замість моря поруч були лише калюжі, а на роль готелю годився хіба що занедбаний притулок із розбитим вікном, повз який вони щойно проїхали.
– …не хвилюйся, Вікторе, у мене все чудово! – муркотіла Оля з рудим чубчиком. – Чого й тобі бажаю. Погода сонячна, настрій бадьорий, душа сповнена емоцій! Разом зі мною в автобусі їдуть троє французів, японець, двоє шведів…
– А наші люди? Забула, хто тебе везе? – пожартував водій. – І наші також тут.
– Ага! – підтримала Оля. – І наші є. Їм удома спекотно, тож вони й подалися до Еміратів… охолодитися.
Водій хихикнув і ледь не проїхав на червоний.
– Великий привіт із арабських земель! – радісно говорила Оля. – Корисно іноді, знаєш, змінити обстановку, глибоко вдихнути, відвідати екзотичні місця…
– За проїзд передаємо! – озвався водій. – А то екзотичних місць не дочекаєшся. Розсерджуся й висажу на найближчому повороті!
Підвівшись, Оля простягнула йому жменю дрібних.
– Уяви, Вікторе, вчора ми досхочу ганяли на яхті під вітрилами! Вночі гуляли на елітній дискотеці, а завтра полетимо на повітряній кулі милуватися пірамідами.
Водій знову ледь не пропустив червоне світло й різко загальмував.
– Куди вона каже? Навіщо стільки лапші? – пробурчав він. – Я з маленького села, у школі мало вчився, нас у мами було четверо – і то знаю, що піраміди ростуть в Єгипті!
Оля не зважала на його слова.
– …отакі справи! – продовжувала вона. – Купаюся, засмагаю, живу на повну з новим другом! Повернуся нескоро, гадаю. А що там у вас на районі нового?
– Та якось не дуже… – відповів водій, хоч питання було не до нього.
Мабуть, Віктор також сказав, що все кепсько, тож тут розбіжностей не виникло.
Розмовляючи з колишнім, Оля з рудим чубчиком натхненно вигадувала про ресторани й білосніжні кораблі, концерти зірок і гру в салонах розваг, де нібито програла валізу грошей. Половину пасажирів це тішило, друга половина крутила пальцем біля скроні. Та в будь-якому випадку дорога стала цікавішою.
– Що питаєш, Вікторе? – говорила Оля. – Куди ми зараз їдемо? Я ж сказала: на екскурсійному турі по Дубаю! Подорож коштує двісті євро!
Підкинувши дріб’язок на долоні, водій пробурчав: «Де ці двісті євро, дитинко? Лише пʼятнадцять гривень дала!»
– За вікном пальми, пальми, хмарочоси, – розповідала Оля. – Знову пальми…
Водій так смикнув руль, що ледь не врізався в придорожній кіоск.
– Що тебе дивує? – мрійливо сказала Оля Віктору. — Думаєш, вони гірші за нас? У них теж є свої затишні місця. Вони скрізь, куди не глянь!
Насмішивши салон, Оля солодко потягнулася й завершила:
– Чао, хлопче, до побачення. Будь здоров, не замерзни там. Нам уже треба виходити. Екскурсія наближається до палацу шейха!
Хапнувши сумочку, Оля попрямувала до виходу на зупинці «Птахофабрика». Назустріч ішов широкоплечий юнак із телефоном у руці. Зіткнувшись у дверях, вони здивовано подивилися одне на одного. Потім Оля сказала:
– Ой… Привіт, Вікторе. Звідки ти тут?
– А ти звідки, Олю? – здивувався юнак. – Ти ж щойно розповідала, що в Еміратах зависла!
Пасажири з цікавості замерли, але Оля трималася молодцем. Не моргнувши оком, суворо глянула на водія й вигукнула:
– Куди ти мене завіз? Дубай від нашого міста не можеш розрізнити? Зовсім вже!
І гордо пішла геть, похитуючи рудим чубчиком.
