– Люблю я її. Розумом усвідомлюю, що вона того не варта, а забути не можу, — Павло зітхнув і сьорбнув з чашки.
Чоловіки мовчки дивилися на друга.
— А як же Інна?
— Інна гарна, добра. Весь час натякає, мовляв, час і з’їхатися. А я тягну. Думаю, а раптом із Вірою ще зростеться? Як бовдур, на щось сподіваюся. Без надії сподіваюся. Може, вона мене приворожила? Головне, дивлюся на Віру – звичайна, нічого особливого, а тягне. Дивлюся на Інну – зірка, фігура, очі, а для мене вона просто подруга. Що ж робити?
Павло допив свій чай, попрощався з друзями і вийшов із бару. Холодний осінній вітер проймав наскрізь. Він підняв комір, до самого носа натягнув шапку і побрів додому. Почав згадувати.
— Знайомся, Павле, це Віра.
Проста сукня, дві ріденькі білі косички, побиті коліна. Немов шалене, забилося серце, пересохло в роті. Більше вони не розлучалися.
Одружитися вирішили після того, як Віра закінчить медуніверситет. Павло чекав, працював, відкладав гроші на весілля.
Нарешті розписалися. Через рік народилася Даринка.
Як же він любив балувати своїх дівчаток. День і ніч працював у майстерні, аби дружина й донька нічого не потребували.
Сім років пролетіли як сім днів. Віра так і не пішла в медицину, працювала у великій косметичній компанії.
Той вечір Павло запам’ятав на все життя. От і зараз перед очима стояла його Віра, чепурна, весела, рум’яна. З розмахом відзначали День народження компанії.
— Звідки квіти?
— Та ж, начальник подарував.
— Тобто?
— В прямому розумінні, як кращому співробітникові місяця, точніше співробітниці, — гикнула Віра і побігла до вбиральні.
І пішло поїхало. То конференція в іншому місті, то звіт робила, затрималася, то раптом у суботу терміново треба попрацювати в офісі.
Павло ревнував, звичайно, але вірити в те, що дружина йому невірна, не хотів. Поки на власні очі не побачив. У Віри тоді був ювілей, тридцять п’ять років. Відзначала з колективом. Приїхав забрати дружину та…
Три роки минуло, а він не міг згадувати цей випадок без сліз. Задріботів дощ, наче хмари заплакали за компанію з ним. Павло втер носа рукавом і попрямував швидше.
Тієї ночі вона у всьому зізналася. Він грюкнув дверима і пішов.
Здавалося, світ перестав існувати. Все стало сірим, прісним. Від переживань загримів у лікарню. Лікувала його Інна, одногрупниця Віри.
Мама сказала тоді:
— Це твій янгол-охоронець, сину. Якби не Інна Андріївна…
І зашмигала в хустку.
Інна дбала про нього, як про рідного брата. Ласкава, добра, ніжна, самотня.
Спочатку Павло і думати не міг про нові стосунки, просто не сприймав інших жінок. Інна – друг, не більше. Та й вона якось не нав’язувалася. Просто чомусь непокоїлася за нього, дзвонила, змушувала пити ліки, стежила за дієтою.
Все сталося само собою. Просто одного разу він залишився на ніч. Потім ще раз. Почали спілкуватися ближче та частіше.
Інна знала про Віру, але ніколи нічого поганого про неї не говорила, боялася засмутити коханого.
А Павло всі вихідні проводив із Даринкою. І щоразу, дивлячись у її блакитні очі, згадував очі колишньої дружини.
Минав час, але біль не вщухав. «Чому вона це зробила? Що зі мною не так?» — Без кінця крутилося в голові. Ось і зараз він думав про це.
На зупинці було безлюдно. Він набрав знайомий номер:
— Віро, скажи чесно, чому ти це зробила?
Віра, нічого не відповівши, кинула слухавку.
Під’їхав порожній автобус. Він примостився біля вікна, задрімав.
– Господи, весь мокрий. Знову сумував? — З порога запитала Інна.
— Ага.
— Знаєш, Павле, я, мабуть, поїду до Львова.
— Навіщо?
— Працювати. Мені там гарну посаду запропонували, заввідділенням.
— А як же я?
— Захочеш, приїдеш. Ні, я зрозумію.
— Не їдь, Інно. Ну, давай одружимось, якщо хочеш.
Інна посміхнулася.
— Подивися мені в очі, Павлику, і скажи, що не любиш її, тоді поговоримо.
Павло відвів погляд.
— Щось я втомився сьогодні, давай завтра, на свіжу голову.
— Йди лягай, я постелила тобі у вітальні, — прошепотіла Інна і відвернулася.
Вночі вона не стулила очей. Все прислухалася, як Павло похропує уві сні. Думала, що їй тепер робити.
Напередодні у торговому центрі вона зустріла Віру з Даринкою.
— Як він почувається? — поцікавилася жінка.
— Добре.
— Бережи його, він хороший.
Інна питально подивилася на Віру. А та схопила доньку за руку та швидко пішла в інший бік.
«Сказати йому? Відразу побіжить до неї. А як же я? Я? Я заслужила бути щасливою. Не те, що ця, хвостом крутила, а тепер лікті кусає. З іншого боку, серцю не накажеш. Якщо він її любить, що я вдію? Насильно милою не будеш. Але ж і я його дуже люблю.
Вона заплакала в подушку. «Поїду до батька у Львів, нехай самі тут розбираються, набридло!»
А в сусідній кімнаті, як і раніше, мирно похропував той, на кого вона чекала все життя.
Автор: Ганна Pябцева
Фото ілюстративне.