Після розлучення з Остапом я одна виховувала нашу п’ятирічну донечку Софійку. Згодом я опинилася перед вибором: перебувати і надалі в статусі розлученої чи стати дружиною бельгійця Лукаса. Познайомилися ми з ним у нас на підприємстві, де він працював за робочою візою, термін якої спливав через три місяці. Після закінчення контракту Лукас планував повернутися на батьківщину і кликав мене заміж, а мені потрібен був дозвіл Остапа як батька на виїзд нашої доньки за межі України.
Сильно ображена на колишнього, я не бажала знову бачитися з ним, але обставини були сильніші за мої почуття, і я з хвилюванням готувалася до майбутньої зустрічі і нелегкої розмови. Проте несподівано Остап перший дався чути, тобто не він сам, а повістка зі суду до мене як відповідача на його позов. Я одразу зрозуміла суть справи і була вкрай збентежена цією ситуацією.
Остап залишив нам зі Софійкою свою двокімнатну квартиру, як компенсацію за те, що я відмовилася від аліментів, чим викликав незадоволення рідних. Вони і на мене затаїли велику образу за це житло. А коли Остап ще й звільнився з роботи, взагалі перестали спілкуватися, ніби це я винна, що їхній син учинив по-своєму.
Чому ми розлучилися? Якби два роки тому я не зайшла в нашу бухгалтерію занести довідку, то, можливо, роки жила б в невіданні, а там випадково дізналася про другу сім’ю чоловіка, цивільну дружину Ірину, їхнього сина Тарасика, всього на півтора року старшого за Софійку. Словом, ініціатором розірвання шлюбу, звичайно, була я.
Річ ще й у тім, що Остап, як потім з’ясувалося, ніколи і не мав наміру залишати Ірину, хотів оформити із нею шлюб. Вона була його першим юнацьким коханням, дівчиною, через яку прогулював школу, мав проблеми з успішністю та дисципліною, з’ясовував стосунки зі старшими хлопцями, і дорослим приходилося все залагоджувати. Тож його батьки були категорично проти такої невістки, пообіцяли йому після закінчення коледжу подарувати квартиру в місті, коли одружиться з іншою, котра була вже в них на прикметі.
Рідні допомогли синові влаштуватися технологом на підприємство, де я вже тоді працювала. Там ми й познайомилися. Стосунки розвивалися так швидко, що я не встигла й отямитися, як закохалася по самісінькі вуха і відповіла згодою на пропозицію руки й серця, не відаючи, що Остап так вчинив на зло батькам. Право на квартиру вже було оформлене, тож батькам довелося змиритися з вибором сина, якому бажали ледь не королівну, а тут таке розчарування – проста дівчина, яку виростила і вивела в люди єдина бабуся..
Перебравшись із тісної кімнатки в гуртожитку до просторої квартири, я витала в хмарах від щастя, відчувши себе коханою дружиною і повноправною господинею оселі. З якою любов’ю ми доводили до ладу наше помешкання, як ретельно добирали все необхідне від тюлі до меблів і техніки! Хоча вже тоді «ми» не існувало. Через кілька місяців в Остапа почалися часті відрядження, заплановані й незаплановані, відпустка і планова, і за свій рахунок, буцімто, до батьків в село, щось допомогти.
Так продовжувалося три роки. За той час у нас народилася Софійка, і коли доня трішки підросла, я віддала її в заводський дитсадочок, а сама вийшла на роботу, бо давно вже нам не вистачало коштів на необхідне. Не рятувало навіть те, що під час відпустки по догляду за дитиною я займалася рукоділлям і продавала свої вироби. Тож, повернувшись на роботу, я надіялася покращити наше фінансове становище. Натомість була ошелешена відкриттям про подвійне життя благовірного.
Народження першого онука не розтопило крижані серця Остапових батьків, вони порадили дівчині оформити аліменти і залишити їхнього сина в спокої. Але Остап, як пізніше з’ясувалося, сам привозив Ірині гроші, клявся в коханні, обіцяв щось придумати, аби вони були разом. Іра якийсь час усе це терпіла, а коли побачила, як Остап прив’язався до Тарасика, поставила питання руба: або розлучайся, або я подаю на аліменти. І подала. Потім про них випадково дізналася я і полегшила благовірному відчуття в непростій ситуації.
Після відпустки по догляду за дитиною, яку Іра провела в батьків, вона переїхала до міста, де працювала і повернулася на роботу, коли їй надали кімнату в гуртожитку, а синочкові – місце в дитсадку від їхнього підприємства. Остап уже міг зустрічатися з нею не таємно, як у їхньому селі, а спокійно мешкати тижнями в гуртожитку, нібито перебуваючи у відрядженні, і працювати віддалено.
Коли ми розійшлися, Остап влаштувався на комбінат, де працювала Ірина. Але на підприємстві згодом почалися великі переміни. Подружжя потрапило під скорочення, а заодно виселення з гуртожитку і опинилося на біржі праці. Остапові батьки за ці два роки вже полюбили внука(спадкоємець все ж таки, не ще що внучка), примирилися з синовим вибором, навіть полюбили невістку і згадали про подаровану Остапкові квартиру. А коли ще й вдалося за допомогою давніх зв’язків влаштувати на роботу на наше успішне підприємство сина й невістку, то задумали відібрати в нас із донькою житло, мовляв, хай колишня повертається в гуртожиток і отримує на дитину аліменти.
Часу на роздуми та розпач не було – віза Лукаса танула на очах, а судові засідання за позовом Остапа обіцяли затягнутися надовго. Його батьки прагнули змусити мене добровільно звільнити квартиру в обмін на дозвіл сина щодо виїзду доньки за кордон. Та щось стримувало мене погодитися. Хоч мені дуже подобався Лукас, але відважитися поїхати в іншу країну, не маючи ніяких заощаджень, ні житла на Батьківщині в разі чого, було надто ризиковано і необачно. Я тільки тоді це зрозуміла.
Проте я більше не була тією беззахисною дівчиною з гуртожитку. Порадившись із Лукасом, я прийняла кардинальне рішення: не витрачати життя на війну за бетонні стіни, і просто віддала ключі від помешкання Остапу, заздалегідь домовившись про місце в гуртожитку. Такий вчинок застав його родину зненацька. Вони чекали скандалів, а отримали житло. Та найголовніше чекало їх попереду. Звільнившись від прив’язаності до майна, за порадою адвоката я подала зустрічний позов: про стягнення аліментів за два роки і три місяці та про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, який не брав участі у вихованні доньки.
Лукас підтримував мене в усьому, радів, коли суддя, оцінивши реальні інтереси п’ятирічної Софійки, ухвалила справедливе рішення: надати дозвіл на виїзд дитини за кордон на підставі суду, а на Остапа покласти обов’язок виплатити борг по аліментах. Але я відчувала тільки полегшення, що відтепер з Остаповою родиною мене нічого не пов’язувало, залишалося тільки дочекатися від нього грошей, щоб якось жити далі, маючи роботу і дах на головою.
Лукас запевняв, що вже все позаду: образи, заздрощі, суди, а попереду на нас чекає нове, світле й спокійне життя в Бельгії. Але я вирішила поки що залишитися в Україні, пообіцявши Лукасу ще подумати. А що б ви порадили мені?
