Ми з чоловіком прожили довге життя разом, бо тридцять років я вважаю за перевірку почуттів і життєвих принципів. У нас дві донечки і в однієї вже онук є. Я вже планувала купити в селі хату, щоб діти могли приїжджати та відпочивати на свіжому повітрі.
Аж тут новина – чоловік від мене йде.
– Тоню, у неї дитина від мене буде. Вона казала, що хоче її для себе, але який я чоловік буду після цього, як покину свого сина, – замість виправдань в голосі чоловіка чулася гордість.
Сина на свої сиві два волоски захотів. Я не знала, що думати і як чинити, бо я вже зрозуміла, що моя думка нікого не цікавить. Вже було по дачі.
За квартиру ми судилися, аж дивно, що чоловік не розумів, що ця квартира моїх батьків і вона не має до нього стосунку. А от з машиною він таки тицьнув пальцем в око, бо суд порішив поділити її навпіл.
Ось так і мене це дуже тішило, що й гараж він продав теж, а це ж гаражем і вічними поломками машини він пояснював свої пізні приходи додому.
Може, хтось і відчуває полегкість, коли чоловік йде, але не я. Я вставала так само за дві години до сьомої, бо так готувала сніданок Іванові і перекус на роботу. Так само варила велику каструлю всього, бо розраховувала й на нього, так само купувала його улюблені продукти і готувала ті страви, які він любить. Потім мала те все з’їсти, щоб не скисло, приносила на роботу та пригощала колег.
Ні нова зачіска, ні новий одяг не змінили мене, бо я не хотіла мінятися, я хотіла бути дружиною Івана, а не вовчицею Винника.
Доньки приїжджали і підтримували мене, привозила Марта онука, хоч трохи мені світ розвиднівся, бо було кому їсти мої смаколики.
Але доньки ж не будуть зі мною ввесь час, а я сама з собою бути не можу і не вмію. Сиджу і згадую, що ось Іван має вже вийти з роботи, зараз в під’їзд заходить, зараз куртку скине і скаже:
– Я вдома!
Я не могла бути в квартирі, хотілося йти геть, а потім ноги самі несли додому, бо ж раптом Іван вернувся.
Я ж його добре знаю, він звик, що навколо нього треба крутитися і задобрювати. Він не вміє про когось так турбуватися. Не думаю, що кохання його зможе переінакшити.
Подруга порадила піти волонтерити, раз не можу бути вдома.
– Повір, там у людей набагато більші проблеми, ніж у тебе, що ти свого гультяя ніяк не забудеш.
Якщо чесно, то допомогло. Бо виявилося, що людське життя, як гра в карти – кожна наступна має більше ваги і більше біди. Отак і в мене сталося, що я познайомилася з Тарасом і він був вже кілька років у візку, але при цьому не опускав рук:
– Як дам слабину, то вже добре знаю, де опинюся, – казав він і продовжував плести, різати, подавати…
Отак, є люди, які такі сильні духом… А я?
І ще й Іван справді вернувся. Зайшов наче на хвилинку, але одразу його ноги понесли його на його ж вічне місце біля телевізора. Отут він клав чай, а тут телефон, там стояв пульт.
– А тут нічого не змінилося, – я почула в його голосі жаль.
– Ти щось хотів?, – спитала я.
– Ти сама знаєш, – сказав він і глянув так на мене, в саму душу, де була жінка, яка мріяла про його повернення.
Я знала, що він хоче вернутися, розуміла,що йому там важко. Але чи маю я право жаліти цього дорослого, опецькуватого повносправного чоловіка, молодого батька, який виявляється мріяв про сина? і він не просто хотів вернутися… Він хотів аби я попросила його про це.
Це ж так потім буде зручно казати – ти ж мене сама вернула.
– Іване, мені завтра зранку плести сітки і я не встигну приготувати плов для всіх. Тому або кажи конкретно чого хочеш або йди.
І він встав і пішов. Гонор.
А я приготую для Тараса печінковий тортик. Завтра у нього день народження і я точно знаю, що в його очах я буду читати вдячність і захоплення.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
