– Бабусю! – схлипувала Аня – а що якщо ми поспішили? Адже ми з Владом знайомі всього нічого.
– Але ж ви любите один одного?
– Так дуже.
– Дурненька ти у мене ще, тримайся за своє щастя міцно, тепер вас двоє, бережіть свою любов! І перестань вже ревіти, я свого чоловіка п’ять років чекала, вірила, що одного разу ми будемо разом, і дочекалася ж.
Аня подивилася на бабусю розчервонілими від сліз очима. Цю історію вона чула коли була ще зовсім маленькою. Бабуся їй представлялася такою собі Асоль, яка щодня приходила на причал, і дивилася в далечінь за горизонт. На ній було гарне біле плаття, а довге волосся їй розвивав грайливий вітер …
– Бабусю, розкажи мені про вас з дідусем ще раз …
– Тільки зовсім коротко, а то наречений тебе втратить, добре, ну, витирай вже сльози, сьогодні ваш день, а у тебе очі заплакан, – жінка простягнула хустку, накинула шаль на плечі і почала розповідь …
– Мені було 17, коли я залишилася зовсім одна, виховувала мене тітка по батьківській лінії, доброї душі людина … Та ось пішла зовсім рано. Ще за життя тітонька попросила подбати про мене свою сестру, та жила в місті недалеко від нашого села, відмовити то не відмовила, але і позитивну відповідь вона не дала. А тітка вірила, що я буду в надійних руках, якщо з нею що-небудь трапиться.
І ось я зі старою пошарпаною валізою вирушила в дорогу. Так вже вийшло, що з’явилася я без попередження, лист мій до міських родичів не дійшов, тітка була на зміні, а чоловік, який відкрив мені двері, мабуть її чоловік, навіть на поріг мене не пустив.
– Дівчино, якщо я кожной приїжджій буду давати притулок, мені доведеться відкривати будинок милосердя. Ось Галина прийде зі зміни тоді і поговоріть, – сказав він і зачинив переді мною двері.
Я нерішуче постукала знову.
– Що ще?
– Ви не сказали, коли вона прийде?
– Завтра приходьте, що тут незрозумілого.
Нічого не вдієш, взявши свій чемодан я вирушила бродити по місту, непомітно для себе дійшла до набережної. Поставила валізу поруч з лавкою і присіла відпочити.
Мені треба було придумати де провести цю ніч.
– Дівчино, тримайте, ви зовсім замерзли, – я підняла очі, поруч зі мною стояв симпатичний молодий хлопець, він накинув мені на плечі свій піджак і присів поруч. – когось чекаєте?
Я похитала головою.
– Уже пізно, може провести вас до дому?
Він був такий наполегливий, а я боялася зізнатися, що йти мені було нікуди, в результаті назвала по пам’яті адресу тітки. Біля під’їзду ми попрощалися, ту ніч я просиділа на лавці біля тітчиного будинку, в дбайливо накинутому на мої плечі піджаку.
Вранці мене забрала до себе тітка, вилаяла чоловіка за повну відсутність гостинності, серця і черствість. Виділила мені невелику кімнатку і пообіцяла виклопотати місце на заводі, де вона працювала, для мене.
На наступний вечір я захопивши піджак побігла на причал, просиділа там до пізнього вечора, але так і не дочекалася свого прекрасного незнайомця. Я навіть його імені не знала, поблукавши трохи по місту, повернулася додому ні з чим.
Так минуло кілька місяців, одного разу повертаючись з роботи додому, я побачила його на лавочці біля свого під’їзду з букетом червоних троянд.
Побачивши мене він посміхнувся.
– Це вам, вибачте, все ніяк не міг вирватися, їздив до матері, вона трохи прихворіла …
– Дякую, у мене залишився ваш піджак, почекайте, я принесу.
Того вечора ми довго блукали вулицями, сиділи в кафе, Олексій розповідав про себе, з 14 років він став самостійним, батьки розійшлися, роз’їхавшись по різних містах, він жив то у матері, то у батька, а тепер, ставши людьми похилого вони вимагали більше догляду та уваги. Я в свою чергу розповіла йому свою історію, так почалися наші зустрічі, частенько Олексій їхав з міста провідати то батька, то матір. Я чекала і сумувала. Нашим улюбленим місцем для зустрічей стала та лава біля причалу, Олексій був дуже тактовним молодом хлопцем, якщо прийти на зустріч не міг – залишав мені записку в поштовій скриньці. Одного разу він зник не попередивши, не написавши ні слова..
Пройшов місяць, настала осінь, весь цей час я чекала його, ходила на наш причал. Одного разу я застудилася і злягла.
Ось тоді тітка і почала мені вимовляти.
– Світло, ось що ти туди ходиш, адже ясно, як білий день, кинув він тебе! – вона сідала поруч, гладила мене по голові і витирала сльози – ну давай я познайомлю тебе з хорошим хлопцем, у подруги є син, у нас в цеху працює, не хлопець, а золото.
– Не треба. Я чекатиму.
– Чого? З моря погоди? Ось одужаєш я їх в гості запрошу, відмови не приймаються. Зрештою я пообіцяла про тебе подбати.
Пройшов місяць, я ніби як і поправилася і одночасно з цим відчувала себе неважно. Тітка познайомила нас з Леонідом. Чи хорошим він був? Звичайний. Хлопець як хлопець. Він мені посміхався, а я все чекала, коли ж гості нарешті підуть, так нудно мені ще не було…
Незабаром картина прояснилася – я чекала дитину від людини, про місцезнаходження якого нічого не знала
Світланко, виходь заміж за Леоніда! Скажеш, що це його дитина поки не пізно. – голосила тітка.
– Я так не можу, а раптом Олексій приїде …
– А раптом сніг в липні піде! Ти розумом думай своїм, як ти одна будеш малюка ростити? Кому ти потім потрібна то будеш?
– Тьотю, це вже мої проблеми.
– Ось і живи як знаєш, бачить бог, я намагалася, все для тебе робила …
***
Твоя мама народилася в перший весняний день, пам’ятаю, як я вийшла з пoлoгового будинку не знаючи куди мені йти, як раптом до мене підбігла тітка зі сльозами на очах.
– Ну, куди знову зібралася, дузепо, йдемо додому.
– А дядько?
– А дядько в машині, чекає нас. Не звертай на нього уваги, він людина хороша, з усіма іноді буває…
Катерина росла спокійною, тямущою дівчинкою, а я з головою поринула в материнські турботи, паралельно пішла навчатися на заочне в інститут, треба було рости на службі, тепер нас було двоє, а вішати свої проблеми на родичів я не хотіла.
Я намагалася не думати про Олексія, але до цього часу здригаюся, коли чула це ім’я, а серце починало прискорено битися, коли бачила знайому фігуру в натовпі.
Згодом я з’їхала від тітки отримавши кімнату в гуртожитку. Минуло п’ять років, якось гуляючи з Катрусею по набережній я побачила його … на нашій лавці … він сидів, обхопивши голову руками, поруч лежать букет квітів, моїх улюблених червоних троянд. Не вірячи своїм очам я кинулася назустріч Олексію.
– Мамо, мамочко, я тебе наздожену! – бігла за мною слідом Катя, думаючи, що я граю з нею.
– Олексію! – крикнула я.
– Свєто! … Свєтко! – Він обійняв мене і закрутив, раптом зупинившись подивився на Катю.
– Це …
– Наша донька. Олексію, де ти був? Я тебе чекала, ми тебе чекали …
Тільки тоді я побачила, що він трохи накульгує, в його рухах з’явилася невелика незграбність, здавалося кожен крок давався йому з важкістю.
– Я не хотів, щоб ти мене таким бачила … я поспішав до тебе, коли це сталося, потім ще довго приходив до тями, цей період peaбілітації тривав нескінченно. А потім я написав тобі, мені відповіла твоя тітка, написала, що у тебе все добре, є хлопець, просила залишити тебе в спокої …
Додому ми повернулися в той вечір утрьох, як справжня сім’я, Катя швидко знайшла спільну мову з батьком. Не було цих років, немов ми були завжди разом …
***
– Бабусю, ти у мене така молодець, я напевно вийшла б заміж, що б у дитини був батько, а у мене сильне чоловіче плече.
– Онучечко, я б і рада, тільки серце ж не обдуриш. Я знала, що він коли-небудь повернеться і готова була чекати його вічно … а тепер іди до гостей, я ще постою на свіжому повітрі …
«Гірко! Гірко!»- почулося через деякий час, Світлана Іванівна посміхнулася, по щоці її покотилася сльоза. Ось воно щастя, ось те, заради чого варто було жити ..
