fbpx

Перші двадцять років свого шлюбу я вважала себе щасливою жінкою, а от про інші двадцять років життя з чоловіком – навіть не знаю, що й сказати. Не можу пояснити ні собі, ні комусь, чому я так чиню

Мій чоловік ні бізнесмен, ні мільйонер, ні актор, звичайний собі будівельник, як на нього жінки ведуться – я не розумію. Хоч Валентин у мене дуже гострий на язик, але важка праця все одно дає свій відбиток.

Але в сорок років він мені сказав, що досить з нього і він буде жити з іншою. Мені тоді відібрало мову, адже діти хоч і великі, але їх треба давати вчити, а тут гроші підуть до якоїсь чужої жінки.

Я вирішила чоловіка вернути і на що я лишень не йшла, аби це сталося. Навіть, до матері його ходила, щоб та на сина вплинула.

Так і сталося – після розмови з матір’ю, Валентин до мене вернувся і я вже стала спокійна, що дітей таки вивчимо. Але й та його рук не опускала і давай собі до нього на роботу приходити і таке інше. І вже Валентина коло мене нема.

Я тоді спакувала всі його речі і геть – хай йде і не вертається. Син вже вчився і лиш донька мала поступати, але я подумала, що рік протягну і назбираю на навчання.

І ось пройшло десь вісім місяців, як проситься Валентин назад.

– Нелю, вона ні готувати не вміє, ні повестися зі мною, лиш вона і вона. Я так втомився. Пусти мене додому, я дуже за вами скучив.

Мені те все було медом на душу і я погодилася. Тим більше, що донька має поступати.

Покрутився він коло мене трохи і бачу, що такий він сумний, такий вже якийсь, що аж дивитися на нього неможливо.

– Що то з ним є, – питає мене свекруха і сама аж кипить, – Чого син так схуд і змарнів? Ти що йому робиш, га?

– Та здався він мені, щоб я йому що робила!, – відказала я їй, а саму аж хапає!- як це при мені та за іншою так сохнути?

Я тоді його речі в руки і йди геть. Той знову пішов. А потім почав говорити, щоб ми офіційно завершили наш шлюб. Я була категорично проти, бо ж це треба все ділити. А це все нам належить і ні крихти не має перепасти іншій.

І тут таке пішло, що я згоди не даю, а та не хоче бути неофіційною жінкою і вигнала його. Той до мене!
Якраз син женився і ми такою були гарною парою на весіллі, наче молоді між собою танцювали. Я вже думала, що між нами друге дихання буде.

Але ж ні – я мусила взнати, що чоловік мою доньку ж підмовляв аби вона помирила його з тією. Я як це дізналася – знову його вигнала. Він пішов знову до тієї і там доволі довго жив.

А я все чекала, коли вернеться… А він візьми й дитину там пристарай! В сорок п’ять років!

Відомо ж, що вже не вернеться, але ж то Валентин.

– Я не висипляюся там, вона перестала на мене звертати увагу, вона змінилася, ти така не була, коли діти малі були.

І мені знову приємно, але я попередила його, що як надумає знову тікати, то вже буде останній раз!

– Запам’ятай, я тебе більше не пущу!

Але ж де. Там в доньки весілля і мусила з ним говорити, там онука хрестили одного, далі другого. Там ювілей у нього, п’ятдесят п’ять років і треба привітати. І отак він на дві родини живе і то туди, то сюди бігає.

Я вже надіялася, що з літами він якось зміниться, але ж де!

– Я хату нашу будував, я й тут старість зустріну, – каже мені.

А я, знаєте, й не проти. Та й наче киваю, що добре, але сама думаю, що ж я таке роблю і нащо?

Я за ці роки ні спокою, ні радості не маю, бо то як отой м’яч то в одні ворота, то в другі і нема переможця.

Ми офіційно в шлюбі всі ці роки, а та жінка так нічого й не добилася.

Наче, моя перемога. Але ж він з нею більше часу живе – отже й її.

Як мені те все припинити і чи варто?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page