Першою донька моя зателефонувала: “Мамо, не треба тобі ніякої квартири. У мене дім просторий, тут місця усім вистачить, будеш у мене жити, я завтра ж приїду за тобою”. Вже за якусь хвилину і син набрав: “Ліда звільняє для тебе кімнату уже. Ти що там потрібно на перший час збери і не переймайся, я заразу тебе заберу”.
Мені аж сльози на очі вийшли, бо пробувши на заробітках більше 20 років я чула різного від наших жінок і про дітей і про чоловіків. Все просила у Всевишнього, аби мені такої долі не випало.
Що ж, одна втіха мені – діти виявились у мене і добрими, і хорошими, і розуміючими. Як же ж так вийшло, що батько який їх же і виховував зміг от таке мені зробити, після скількох років?
У свої 50 я більшу частину життя провела на чужині, заробляючи на краще майбутнє для своєї сім’ї. Це була нелегка дорога, але я завжди була певна тому, що кожна година роботи, кожен зароблений долар — це крок до нашого щастя.
Коли лиш одружились, то жили скромно із чоловіком. Малесенький будинок, двоє дітей, і постійна нужда. Діти ж одне за одним з’явились, батьки у чоловіка були не здорові, аптека і стаціонар з’їдали все, що ми заробляли.
От і вирішила я поїхати на заробітки до сестри в Канаду, аби забезпечити нас. “Тимчасово”, думала я тоді. Однак оте тимчасове ростягнулось більш ніж на два десятиліття.
Знаєте, я ж думала: поїду і буду гроші ледь не лопатою для снігу загрібати. Ніби чекало мене там багатство неземне і робити нічого не треба буде.
Реальність була суворою, але я вистояла. Звикла з часом до чужини, хоч спершу вовком вила. Рідний дім приходив у снах і на ранок прокидалась на мокрій подушці.
Справно передавала додому зароблені гроші. За ці роки ми з чоловіком збудували великий будинок у нашому містечку. Кімната за кімнатою, метр за метром — дім ставав справжньою мрією.
Крім того, я купила дітям квартири. Хотіла, щоб у них завжди було своє житло, незалежно від того, як складеться їхнє життя. Добре пам’ятала, як то важко коли лиш створив сім’ю, а в тебе нічого немає.
Десять років тому ми із чоловіком вирішили збудувати магазин прямо на нашому подвір’ї. Передмістя де ми жили, активно розбудовувалось і не вхопити той шанс було б нерозумно.
У тому магазині мій чоловік продавав сантехніку, інструменти, будівельні матеріали. Бізнес ішов добре, і я раділа, що наша родина нарешті забезпечена.
Діти одружилися, у них було своє життя. Одного дня, коли я приїхала в відпустку, то раптом зрозуміла, що все так як я мріяла: ми не думаємо де взяти грошей, діти забезпечені, дім – повна чаша.
Тоді я вирішила, що прийшов нарешті вже той час коли я можу спокійно повертатися додому. Нарешті можна буде жити без суєти і нужди, поряд із чоловіком, у нашому великому будинку.
Якщо чесно, своє повернення я уявляла інакше. Але чоловік, коли зрозумів, що я на зовсім вже вдома, був стриманий. Три дні ходив сам не свій, а потім сказав, що нам потрібно поговорити.
— Людмило, — почав чужим голосом. — Ми жили нарізно понад двадцять років. Ми вже давно чужі одне одному. Я поважаю тебе за те, що ти зробила для нашої родини, але я більше не відчуваю до тебе того, що було колись. Та й у мене давно своє життя. Думаю, нам краще розлучитися. Так буде справедливо і чесно.
Я аж голову у плечі втягнула, адже такого не очікувала. Я поклала два десятиріччя свого життя на те, щоб забезпечити нашу родину усім що ми маємо нині, а тепер виявилося, що моє місце в цьому житті зайняли і я зайва?
Рік ми розлучались і то був один із найважчих років у моєму житті. Спершу думали продавати дім, але чоловік просив того не робити. Він викупив у мене частку, яка належала мені.
Після розлучення я залишила дім своєї мрії чоловіку. Тішило, що діти і онуки були все ще йому дорогі і приїздили туди щовихідних, на канікули і свята.
Магазин чоловік також залишив за собою. Я не стала перечити, адже то була їхня із сином спільна справа. Та й зять активно розвивав вантажні перевезення, вже три буси придбав, тож та справа давно стала сімейною і годувала три сім’ї вважай.
А я ж вирішила придбати собі невеличку однокімнатну квартиру. Заощаджень у мене майже не залишилося — усе було вкладено в родину.
Діти наввипередки пропонували жити у них. Донька і син, навіть ображені були на мене, за те, що я відхилила їхнє запрошення і придбала собі окреме житло.
Врятувало у той період те, що я знала – опускати руки не можна. Пенсії у мене немає, адже більшу частину життя я працювала за кордоном. Моя нова квартира потребує ремонту, і я не могла дозволити собі просто сидіти і сумувати.
Я знову вирішила їхати на заробітки. Так це було важке рішення. У моєму віці починати все заново нелегко. Але я знала, що іншого вибору немає.
— Мамо, ти маєш совість, – говорить мені син, – Скільки вже можна світами їздити? Ти мене пробач, але в нашого батька не було дружини, у нас – матері. а тепер у моїх дітей – бабусі. Скажи, а чи варті того ті долари, мамо? Залишайся, ми тобі допоможемо і зробимо ремонт. Нічого що пенсії немає, ми зможемо тебе забезпечити.
Те ж мені і донька сказала, тільки іншими, більш лагідними словами. Обоє проти того, аби я їхала в Канаду до сестри знову.
А я й розгубилась, якщо чесно. Я не уявляю, як то жити і цілком залежати від когось, та й чи життя то? Мені потрібно зароти грошей на старість, аби не покласти свої потреби на плечі дітей. Ну хіба ж не так?
А з іншого боку: я все дітям дала що ті мають. Може вже час відпочити? Якщо вони так хочуть допомагати, то із вдячністю ту допомогу прийняти?
Може хто був у такій ситуації, підкажіть, як вчинити, аби потім не шкодувати?
Головна картинка ілюстративна.
