Петро Іванович за старою звичкою встав рано. Він зазвичай гуляв з Греєм в цей час. Тепер гуляти було ні з ким. Петро Іванович одягнувся і пішов звичним маршрутом. Він йшов і думав про ті 14 років, прожитих разом з Греєм. Під ногами шаруділо жовте підсохле листя. Коли то вони домовилися з дружиною, що це буде їх остання собака. Тоді їм було по 60, а Грею 5 місяців. Щеня було таким зворушливим і товстолапим, невгамовним, допитливим і талановитим. А тепер все це закінчилося. Петро Іванович розвернувся, і побрів до будинку. Назустріч йому йшла дівчина, майже дівчинка, поруч з нею накульгував немолодий пес із сивою мордою.
– Ваш? – запитав Петро Іванович.
– Ні, – відповіла дівчина, – в сусідній квартирі чоловіка не стало, а вівчарка залишилася. Родичі дали два тижні, щоб її прилаштувати, інакше присплять чи викинуть. А Джек вже старий, йому 10 років, а старий нікому не потрібен. Ось, заходжу в 11 квартиру, годую його, і вигулюю. Пробую прилаштувати.
– Удачі Вам, – сказав Петро Іванович, і пішов далі.
Весь день він думав про старого Джека, але так і не наважився поговорити з дружиною. Крутився ніч, і заснув під ранок. Він поспав довше ніж зазвичай, а коли встав, дружини не було вдома. На кухні лежала записка: «пішла в магазин». Петро Іванович зважився, швидко одягнувся, схопив поводок Грея, і майже побіг до того дому, де зустрів дівчину. Вересневий дощ тарабанив по парасольці. Він подзвонив в квартиру. Йому відкрила струнка жінка.
– Я щодо собаки. Кажуть, Ви собаку віддаєте? – запитав Петро Іванович.
– А я його викинула, – відповіла жінка, – ось ще, тільки пса мені тут не вистачало.
– Але Ви ж говорили, що даєте 2 тижні.
– Та мало що я говорила. Набрид, їв багато, і спати на диван ліз. Якщо вже він так Вам потрібен, пошукайте біля дому, я його на вулицю виставила.
Петро Іванович обійшов навколо будинку, пробіг по кварталу, собаки ніде не було.
– Старий, довго на вулиці він не протягне, – подумав Петро Іванович, – треба одягти куртку і піти пошукати.
Петро Іванович вже майже дійшов до свого будинку, коли зателефонувала дружина.
– Петрику, ти тільки не лайся будь ласка, не лайся.
Знову якогось безхатька нагодувала, чи кота з дерева зняла, – подумав Петро Іванович.
– Та кажи вже, – сказав він.
– Ти знаєш, я йшла з магазину, а він сидів у дворі, через 2 будинки, прямо під дощем. І записка лежала: «забирайте, не потрібен», і папка з його документами. Я знаю, Петрику, ми домовилися. Але він же сивий, як і ми. Ти тільки не сердься, Петрику.
Петро Іванович подивився вперед. Під струменями дощу, метрах в 20, стояла його дружина. В одній руці вона тримала сумку з продуктами, а в іншій – телефон. Джек сидів біля її ніг. Петро Іванович побіг до дружини. Її сиве волосся були мокрим, окуляри зовсім запотіли. Він поцілував її холодні щоки, і взяв покупки.
Утрьох, під проливним дощем вони пішли додому.
Автор: Oлена Aндріяш.
Фото ілюстративне з відкритих джерел.
