Петро невдоволено поглянув на сліл:
— Знову борщ і вареники? Та ти що, вигадати чогось цікавенького і смачненького не могла. Он Любка з роботи, ще вдосвіта встає, хоч одна і живе, а собі і голубчиків накрутила і півника стушкувала.
Миска з борщем полетіла на підлогу, а Петро так нічого і не поївши пішов на роботу.
Любку жінки в колективі недолюблювали. Ще та вертихвістка! І все про всіх вона знає і про, що не почни говорити, так вона уже таке робила і вийшло в неї краще за всіх.
— Мені всі дивуються! Я хоч і живу одна а все все вмію. І в’яжу і шию і вишиваю. А коли вже їсти стану готувати, то сусідки прибігають по рецепт, запахи такііі… А концервація в мене яка. Погріб хоч на виставку. Що не баночка то картинка. Банальних рецептів не люблю, сама собі вигадую смакоту. Рецепти просять, а що я можу сказати, як усе з голови. Кум навіть жити разом пропонував, бо кума, якщо чесно господиня не дуже. Але я що, я жінка чесна! Ні ні, він же жонатий.
Ото і стала вона для всього колективу “чесною”. Жінки те прізвисько особливо обожнювали, бо жодного разу з хвалених – розхвалених консервацій і наїдків нічого не бачили і не куштували. Все Любка віджартовується, що на дієті, та й везти далеко.
А Петро Любку слухав і її устами мед пив. Дивився на неї і порівнював зі своєю Нельою. Таки Любка краща! І красивіша, і поговорити є про що. А яка ж господиня! А Неля? Уже й забув коли в останнє з нею говорив нормально. Все бігає, як білка в колесі: корова, свині, городи, робота, діти. А ввечері вимикається без сил, аби зранку знову те ж саме робити. Набридло!
І Любка он як посміхається. Дивиться з неприкритим захопленням.
— Ви видний мужчина, – казала, – я б на місці вашої жінки, вас на п’ядестал поставила і пилинки здувала. Єх, якби ж не ваша дружина…
День за днем слухаючи Любочкині слова впевнювався – Неля його не варта. Тому одного дня зібрав речі і сказав ошелешеній дружині, що подає на розлучення. Вона, мовляв і господиня погана і його не так доглядає і взагалі, як жінка його вже давно не цікавить.
— Такого, як я потрібно любити і берегти. Адже таких уже і немає.
Не сказати, що Неля була здивована – все до того йшло. Відколи змінив роботу і потрапив у новий колектив, вона його не впізнавала. Став дріб’язковим, постійно все було йому не так. Про ту Любку всі вуха продзвенів. Так шкода їй було сім’ї, але не до сліз. Діти виросли, все бачили і розуміли. Тому те, що Петро врешті пішов, сприйняла скоріше, як полегшення.
А Петро з’явився на Любкиному порозі, мов принц. Нова жінка годила і любила його цілий тиждень. Балувала і першим і другим і третім, а потім якось трошки перестала. На столі все частіше були страви, які сам Петро і готував. Адже у вправної Любки, то голова, то нога, то рука. А потім і геть готувати перестала.
— У мене дієта. Ти ж хочеш, аби я у тебе красунею була. Потерпи трошки, любий.
Не бачив він ні порядків, ні того погреба, який на виставку можна відправляти. За три місяці “щасливого” життя схуд на двадцять п’ять кіло, і врешті зрозумів – Любка ледача до всього, крім балачки. Свою Нелю згадував, як верх жіночої досконалості і хазяйновитості: і у хаті чисто, і на городі висапано і сама доглянута і він біля неї красенем був. І нащо ж він дивився коли з дому йшов.
Одного теплого Недільного ранку, коли Неля поверталась з церкви, на порозі її нового дому, хату в якій до того з Петром жили продали, а гроші порівну розділили, її чекав колишній чоловік. Смішно на нього і дивитись було: речі в плямах висіли на худому Петрові, як на вішакові, не бритий.
— Нелю, я повертаюсь. Знаю – тобі без мене не просто, от і приїхав.
— Що, Петре, гіркий у Любки борщ виявився. Але ж ти сам його так хотів. Їж не обляпайся. А мені ти не потрібен, краще мені без тебе.
Автор Анна Корольова
Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.
