Віра відчувала, що хтось пильно на неї дивиться, але подумала, що то покупці в черзі чекають і розглядають товар.
– Все домашнє, свіже, – говорила вона, – віддаючи решту.
Підняла голову і зблідла. Від неї швидким кроком відходив чоловік, цю постать вона б впізнала із тисячі…
Коли Віра з’явилася в селі, люди довго не могли зрозуміти, що з нею не так. Не тому, що вона була дивною — навпаки, надто вже правильною для цього місця. Молода, охайна, стримана у словах і рухах, вона приїхала не з власної волі, а за направленням — з області, по розподіленню. Сільська амбулаторія давно чекала спеціаліста, та ніхто не сподівався, що це буде така молода та гарна жінка.
— Та вона ж зовсім молода, — перешіптувалися біля магазину.
— Побачимо, надовго чи ні, — хитали головами старші.
А Віра просто працювала.
Вона не підвищувала голос, не лякала складними словами, не обіцяла дива. Вона слухала. І допомагала. День за днем, без вихідних, без скарг. Так минув перший місяць, потім другий, і люди поступово перестали сумніватися — лікарка була справжня.
Красива вона була, цього ніхто не заперечував. І почали до неї кавалери з села залицятися. Спочатку вона відмовлялася виходити навіть до когось на вулицю, дуже була строга.
Але вже дуже Семен був наполегливий, хоч вона йому й відмовляла який рік, але він все на неї чекав.
Здавалося б, нарешті у них обох настане щастя, бо й діточки пішли, робота є, жити є де.
Проте, чоловік виявився надміру ревнивим. А тут ще й дев’яності, коли нема де заробити, почали сільські чоловіки їхати на будови, а він ніяк. А четверо вже дітей є, кожне хоче їсти, а на одні декретні не дуже й розженешся.
Проте, чоловік вирішив ще й додати витрат і те й робив, що писався на зошит в магазині.
Віра завела господарку, як сільська жінка, хоч до того й поняття не мала, з якого боку до корови підходити. Далі свиней, курей, працювала сама, бо чоловік частіше вилежувався.
Ніхто не розумів, чому вона не покине такого чоловіка, а вона сказала:
– То мені така спокута.
Більше на цю тему говорити не стала.
Семен отак біля неї й був, як тверезий. То помагав, але частіше спав в стодолі.
Грошей не вистачало катастрофічно. Зарплата лікарки — мізерна. Почала їздити на ринок, продавати молоко, сир, сметану. Вставала о п’ятій, поверталася затемна.
Отак на своїй важкій праці й виростила дітей, але статків ніколи не мала, завжди важка праця, завжди турботи.
І ось того разу вона знову приїхала на базар, то було її звичне місце, двічі на тиждень вона збирала великі сумки та чекала на автобус. Дітям помагати треба, а як би їй важко вже не було, але вони – головне.
І ось та постать, яка стрімко віддаляється від неї.
Віра схилила голову і подивилася на свої руки — порепані, грубі, в мозолях. І раптом заплакала. Не голосно. Просто сльози самі котилися.
Бо все це було не просто так.
Колись Віра жила зовсім інакше. Вона була дружиною відомого професора медицини. Різниця у віці між ними була значною, але вона щиро його поважала і захоплювалася ним.
Вийшла заміж на першому курсі, настільки була захоплена його харизмою та й досвіду спілкування з хлопцями у неї й не було. А тут такий чоловік залицяється.
Батьки були лишень за, справили весілля і зажили молодята щасливо.
До того дня.
Одного дня її Петро Васильович запросив на обід аспіранта і Віра пропала.
Молодий, красивий, палкий, він попелив її поглядом, який обіцяв всі блага світу.
Як він її умовляв втекти від усього світу в столицю, але вона не могла, відмовлялася.
Той не зменшував напору і через пів року Віра відпросилася в чоловіка поїхати з подругами на море.
Там вона провела чудові дні з Тимофієм. Найкращі дні свого життя.
Правди професор не витримав.
Віра його поховала.
Спадок ділила його попередня дружина і діти, їй не дісталося нічого, та й вона не хотіла нічого. Хотіла одного – аби люди перестали пліткувати.
Місто стало нестерпним. Погляди, шепіт, тиша в коридорах. Вона не могла влаштуватися на роботу, а як брали, то плітки йшли за нею.
Тимофій так само не міг захиститися і перевівся в столицю, але її з собою не запросив.
Батьки від неї відреклися і вона ще юна дівчина вирішила втекти в село, якесь глухе і далеке, аби там її ніхто не знав.
Спочатку їй було дуже важко, вона хотіла вернутися, але далі зустріла Семена і подумала, а чом би й ні? Він так любить, то вона дасть йому щастя. І вона була певна, що було те щастя, адже дітки такі у них чудові. Але ні, почалися його ревнощі і ця безпросвітна бідність, яка причепилася до неї. Але вона не скаржилася, навпаки, вона відчувала, що так спокутує свій вчинок.
Тимофій не зміг на неї дивитися, на велику міцну жінку з загрубілими руками і хусткою на голові. Їй вперше стало гірко, але вона так і не змогла зрозуміти, що саме так її зачепило. Вона ж давно його забула, як і минуле життя.
