Ми з Мироном були одружені десять років, коли він зібрав речі і пішов до молодої любки.
– Справа не в тобі, Олю, просто я втомився так жити, тут наче якась воронка, яка притягує проблеми і зжирає гроші.
Я лиш очима кліпала, бо думала, що у нас все добре… Так, ми живемо на орендованій квартирі, та й дитина часто хворіє, але ж ми разом це все пройдемо! Ми ж один за одного!
Мирон обіцяв допомагати мені з дитиною попри аліменти, але через кілька років забув про свою обіцянку.
Я надіялася, чесно вам зізнаюся, що він поживе в нової жінки і зрозуміє, що зі мною краще. І я тоді відкрию йому знову двері і своє серце. Де ж я ще такого гарного чоловіка знайду?
Минув рік, я вся чепурилася, щоб Мирон вернувся і охнув від захвату. Коли приходив на день народження сина, то я старалася гарно виглядати, бачила, що він дивиться на мені і все чекала слів: «Пробач мені, я вертаюся до вас…».
Не вертався…
Пройшло три роки і я поступово почала розуміти, що він і не вернеться, бо грошей додаткових було все менше і менше, як і спілкування з дитиною. Думаю, якби я не нагадувала, то він би й забув про сина.
Всі мені казали аби я роздивилася навколо і знайшла якогось достойного чоловіка, але я не могла, ніхто мені не подобався, та й ніхто на мене й звертав уваги.
Був друг дитинства Олег, але ж то друг. Він завжди був поруч і ще й радився зі мною щодо своїх дівчат – кому що дарувати, на який фільм вести…
Ми дружили колись втрьох: я, Олег і Віра, але тримали досі контакт лише двоє, бо жили недалеко.
Але останнім часом ми зустрічалися скоріше від безвиході і звички, бо все менше і менше було радості у нашому сорока п’ятирічному житті: він вкотре самотній, а я все ще самотня.
Були у мене якісь стосунки, але вони закінчувалися після кількох місяців. Та й син у мене вже дорослий і самій би думати про онуків. а не про особисте.
– Скінчилося наше особисте, Олеже, – кажу йому.
– Про себе говори, – каже він, – Я ще своє щастя знайду.
І ось вертаюся я з зустрічі додому, вже й серіал собі обрала на вечір, як дзвінок у двері… На порозі Мирон з валізою.
– Впустиш? Я до тебе назавжди…
Боже мій, скільки разів я мріяла про цю фразу, спочатку мріяла, що кинуся на шию і розплачуся, з роками, що закрию перед ним двері… А насправді просто розгублено пропустила всередину.
– А тут нічого не змінилося, – каже він, – Тільки ти все краще і краще виглядаєш…
Він мене обняв, а мене аж пронизало струмом.
Може й справді? Все зрозумів і розкаявся?
Я накрила на стіл і стала себе переконувати, що все ж на краще…
Він їв, хвалив, а я відчувала якийсь дискомфорт…
Я не впізнаю його… Не впізнаю свого Мирона… Якась чужа людина хлепче борщ і розпитує мене про сина.
Після борщу, Мирон вирішив, що я маю замінити йому десерт…
Але все так якось нудно, прісно, понад силу…
Ми ж над цим сміялися з Олегом… Олегом!
По шкірі побігли мурашки!
Я відсунула Мирона і зателефонувала до Олега:
– Слухай, а ти не хочеш прийти до мене? Я згадала, що не сказала тобі одну дуже важливу річ!
– Яку?, – спитав тихим голосом Олег.
– Що я тебе люблю всі ці роки!, – випалила я.
– Буду через п’ять хвилин!
Я випхала Мирона за двері і встигла помити тарілку, як в двері знову подзвонили.
Я відкрила навстіж своє серце і двері для Олега.
Фото Ярослава Романюка.
