fbpx

Після десяти років до мене вернувся чоловік. Став на порозі, наче й нікуди не йшов, а в моєму серці зародилася надія.

Ми з Мироном були одружені десять років, коли він зібрав речі і пішов до молодої любки.

– Справа не в тобі, Олю, просто я втомився так жити, тут наче якась воронка, яка притягує проблеми і зжирає гроші.

Я лиш очима кліпала, бо думала, що у нас все добре… Так, ми живемо на орендованій квартирі, та й дитина часто хворіє, але ж ми разом це все пройдемо! Ми ж один за одного!

Мирон обіцяв допомагати мені з дитиною попри аліменти, але через кілька років забув про свою обіцянку.

Я надіялася, чесно вам зізнаюся, що він поживе в нової жінки і зрозуміє, що зі мною краще. І я тоді відкрию йому знову двері і своє серце. Де ж я ще такого гарного чоловіка знайду?

Минув рік, я вся чепурилася, щоб Мирон вернувся і охнув від захвату. Коли приходив на день народження сина, то я старалася гарно виглядати, бачила, що він дивиться на мені і все чекала слів: «Пробач мені, я вертаюся до вас…».

Не вертався…

Пройшло три роки і я поступово почала розуміти, що він і не вернеться, бо грошей додаткових було все менше і менше, як і спілкування з дитиною. Думаю, якби я не нагадувала, то він би й забув про сина.

Всі мені казали аби я роздивилася навколо і знайшла якогось достойного чоловіка, але я не могла, ніхто мені не подобався, та й ніхто на мене й звертав уваги.

Був друг дитинства Олег, але ж то друг. Він завжди був поруч і ще й радився зі мною щодо своїх дівчат – кому що дарувати, на який фільм вести…

Ми дружили колись втрьох: я, Олег і Віра, але тримали досі контакт лише двоє, бо жили недалеко.

Але останнім часом ми зустрічалися скоріше від безвиході і звички, бо все менше і менше було радості у нашому сорока п’ятирічному житті: він вкотре самотній, а я все ще самотня.

Були у мене якісь стосунки, але вони закінчувалися після кількох місяців. Та й син у мене вже дорослий і самій би думати про онуків. а не про особисте.

– Скінчилося наше особисте, Олеже, – кажу йому.

– Про себе говори, – каже він, – Я ще своє щастя знайду.

І ось вертаюся я з зустрічі додому, вже й серіал собі обрала на вечір, як дзвінок у двері… На порозі Мирон з валізою.

– Впустиш? Я до тебе назавжди…

Боже мій, скільки разів я мріяла про цю фразу, спочатку мріяла, що кинуся на шию і розплачуся, з роками, що закрию перед ним двері… А насправді просто розгублено пропустила всередину.

– А тут нічого не змінилося, – каже він, – Тільки ти все краще і краще виглядаєш…

Він мене обняв, а мене аж пронизало струмом.

Може й справді? Все зрозумів і розкаявся?

Я накрила на стіл і стала себе переконувати, що все ж на краще…

Він їв, хвалив, а я відчувала якийсь дискомфорт…

Я не впізнаю його… Не впізнаю свого Мирона… Якась чужа людина хлепче борщ і розпитує мене про сина.
Після борщу, Мирон вирішив, що я маю замінити йому десерт…

Але все так якось нудно, прісно, понад силу…

Ми ж над цим сміялися з Олегом… Олегом!

По шкірі побігли мурашки!

Я відсунула Мирона і зателефонувала до Олега:

– Слухай, а ти не хочеш прийти до мене? Я згадала, що не сказала тобі одну дуже важливу річ!

– Яку?, – спитав тихим голосом Олег.

– Що я тебе люблю всі ці роки!, – випалила я.

– Буду через п’ять хвилин!

Я випхала Мирона за двері і встигла помити тарілку, як в двері знову подзвонили.

Я відкрила навстіж своє серце і двері для Олега.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page