До того моменту я йому була треба, коли крутилася навколо нього дзиґою, коли весь мій світ, то був він. А тепер не треба, бо є молода і при надії. Що ж, я відступати теж не планувала і відсудила половину майна і вернулася додому до матері.
Звичайно, що там мене не зустріли з квітами, але що вже поробиш, коли така доля – побула щасливою і досить, дай дорогу молодим і при надії.
Чоловік ще мені надзвонював, щоб повідомити, яка я гнила людина, що посміла відсудити у нього його власне і зароблене майно та гроші.
Я потім змінила телефон і зажила в мирі і спокої. Валізи я не розпаковувала більше пів року, десь там був мій диплом про педагогічну освіту, але на нього я надій не мала. Вважала, що доля з мене пожартувала – дала любов до дітей, а дітей не дала.
Я б ще довго скніла у мами й тата, якби їм не урвався терпець:
– Доки ти будеш голову попелом посипати? Та він твого мізинця не вартує, а ти за ним і далі будеш життя не бачити? Не бачити, яке синє небо, який квітник у нас перед вікнами і як пташки щебечуть? Досить вже!
Не скажу, що я одразу прозріла, але прийшлося таки вилізти з хати, бо ж треба показати батькам, що у мене все добре, якщо не заради себе, то заради них у мене все буде добре. Витягла свій диплом про педагогічну освіту і опинилася з ним аж в садочку помічником вихователя. Ото сміху – п’ять років на те аби дітям допомагати взуття знімати та рукавички натягувати.
Але ці маленькі люди такі щирі, вони щирі в своїй жадібності, в сварці і сльозах, а які вони в радості! Я натішитися ними не могла, які ж вони просто унікальні. І отак повелося, що батьки і діти привели мене трохи до тями. Якось я йшла на роботу і побачила як з-за паркана за мною спостерігають великі карі очі, дитині було на вигляд років п’ять і я була здивована, що її не дали в садок, адже містечко у нас маленьке.
Після роботи спитала маму, що там за родина живе у власному будинку, а мама рукою махнула – гультяї. Чоловік на роботу ходить, а жінка берегів не бачить і ще й чоловіка на гульки підбиває та старшого в магазин посилає.
Моє серце стиснулося! Комусь жодної дитини, а хтось на них і уваги не звертає і наче з неї сиплеться. Але ті оченята за мною слідкували давно, просто я не помічала, що за мною хтось дивиться. І я вирішила подружитися з тими дітьми, бо в садочку й нагодують і в теплі, а у них що – я не знала. Отак то шоколадку, то печеня дам, поцікавлюся, що роблять і вже знаю, що Аня, Марійка і Вітя чекають на тата, а мама спить.
А одного вечора я прийшла до них на правах добре знайомої особи і запропонувала ще “свіжому” батьку віддати дітей в садок.
– І діти будуть під наглядом. Та й я їх можу приводити і вести. Мені ж по дорозі.
– А чого це вона така добра?, – прогуділа мати, – Щось тут не те.
– Не те, це отак дітей виховувати, а я працюю в тому садку.
Батька звали Микита і він погодився. Думаю, він вже знав, куди приведе його сімейне життя і добре, що хоч про дітей подумав. Отак я почала тих діток в садок водити, дещо їм віддавали з одягу батьки інших діток, бо не могли повірити, що в наш час є родини, де нема в чому вийти на вулицю.
Але найбільше мене вразило те, як та мати трималася за свій спосіб життя, як вона не хотіла аби діти ходили в садок, як ховала одяг, як ввечері припрошувала чоловіка до столу аби він заливав за комір. У мене тільки одне питання – чому вона так робила?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
