«А кому ти взагалі така треба?» – кинув він із холодом, який мене просто вразив. Виявляється, він уже вирішив своє майбутнє – з іншою жінкою, молодшою, яка ще й при надії. А мені не залишив навіть надії на те, що ми могли б жити разом, незважаючи на те, що у мене не могло бути дітей.
До цього моменту я була для нього всім, кидалася виконувати кожну його примху, як дзиґа крутилася навколо нього, а він був центром мого світу. Але тепер він вирішив інакше – виявляється, у його світі для мене більше немає місця.
Не скажу, що відпустила його легко. Вирішила боротися до кінця. Відсудила половину майна, хоча він називав мене жадібною і не раз докоряв за те, що посміла зазіхнути на його “чесно зароблене”.
Бувало, дзвонив посеред ночі, щоб нагадати, яка я людина, але я не зважала. Зрештою, змінила телефон і почала нове життя. Повернулася додому до батьків. Звісно, вони мене не зустрічали з обіймами чи квітами, але прийняли.
На той момент, я була виснажена, і тому моя валіза залишалася нерозпакованою кілька місяців. Там, серед іншого, лежав і мій диплом із педагогічної освіти, який нагадував про нездійснене бажання працювати з дітьми. Я завжди мріяла мати своїх дітей, але доля он як пожартувала.
Жила я тихо, майже непомітно, поки одного дня батьки не розірвали цю завісу мого самоізолювання. Тато підійшов до мене на кухні, поглянув прямо в очі й сказав:
– Доню, доки ти будеш посипати голову попелом? Та він твого мізинця не вартий! Скільки можна його оплакувати? Не бачиш, яке синє небо, який квітник у нас перед вікнами, як пташки щебечуть?
Я лише мовчки сиділа, не маючи сили відповісти. Тоді мама підсіла поряд і додала:
– Досить уже, доню. Ми хочемо, щоб ти була щасливою.
Ці слова, мов гостра стріла, влучили в серце. Хоча не можу сказати, що я одразу прозріла, але усвідомила, що не маю права тягнути їх за собою в своє розчарування.
Діставши свій диплом, вирішила спробувати себе у роботі з дітьми. У нашому маленькому містечку були вакансії лише в місцевому садочку. Так я і опинилася там, у ролі помічника вихователя. Дивно було бачити себе тут, після п’яти років навчання в університеті, де ми обговорювали високі освітні стандарти, а тут все зводилося до допомоги дітям знімати взуття чи натягувати рукавички. Але діти змусили мене полюбити цю роботу. Вони такі щирі – і в радості, і в смутку, і навіть у суперечках. І ця їхня щирість, неначе, оживила щось у мені, повернула мене до життя.
Одного ранку, йдучи на роботу, я помітила за парканом будинку сусідні оченята, які уважно спостерігали за мною. Це була дівчинка, на вигляд років п’яти. Містечко у нас маленьке, і всі діти з цього віку мали ходити в садок, але її там не було. Ввечері запитала маму, що це за родина.
– А, гультяї вони, – махнула вона рукою. – Чоловік ще іноді на роботу ходить, а жінка його за собою тягне. Дітей не доглядають, старшого хлопчика в магазин посилають замість себе.
Серце моє защеміло від жалю. Коли мені не судилося мати навіть одного малюка, інші дозволяли собі так бездумно ставитися до своїх дітей. Почала придивлятися до цієї родини частіше. Часом приносила дітям шоколадку чи печиво, спілкувалася з ними. Знала тепер, що їх троє: Аня, Марійка й Вітя. Коли приходила до них, їхня мати зазвичай спала. Одного разу я не витримала й напряму звернулася до батька, який, хоч і не був надто кращий від матері, але все ж мав ясний розум:
– Послухайте, Микито, віддайте дітей у садок. Їм тут буде краще – вони будуть доглянуті й нагодовані. Я можу приводити їх і забирати, мені ж по дорозі.
– А чого це вона така добра? – глузливо втрутилася його дружина. – Щось тут не те… Думаєш, тобі більше за всіх треба?
– Не те, – відрізала я, намагаючись не зірватися, – це виховувати дітей у таких умовах. Але я можу вам допомогти.
Микита погодився. Думаю, він усвідомлював, куди йдуть справи в його родині, і хоч трохи турбувався про дітей. Відтоді почала водити їх у садок. Інші батьки, коли дізналися про обставини, принесли дітям одяг, бо ті ледь мали в що вдягтися. Я не могла повірити, що в наш час є сім’ї, в яких діти не мають елементарного.
Та найбільше вражало, як їхня мати чіплялася за таке своє життя: ховала одяг, щоб діти не могли піти в садок, просила чоловіка «святкувати» щодень, щоб тільки не зважати на них. Її дії викликали лише одне питання в моїй голові: чому вона так робила?
– Ви тільки подивіться на неї, – говорила вона мені якось, коли я прийшла за дітьми. – Думає, раз дітей нема, то чужих «під своє крило візьме». Не забагато собі дозволяєш?
Я мовчала, бо навіть не знала, що відповісти. Як пояснити людині, що я роблю це не для себе, а для її дітей? Але чи могли вони розуміти це, коли жили в постійному мороці? Здавалося, що ні.
З часом моє життя заповнилося дітьми, роботою, і батьки тепер були раді бачити мене зайнятою. Я знову стала жити не тільки заради них, а й для себе. Діти повертали в мене відчуття життя. Можливо, доля не дала мені дітей, бо я мала бути для тих, хто потребував підтримки зараз, у цей час і в цьому місті. І в цьому, мабуть, був сенс моїх пошуків.
