Після мого розлучення з першою дружиною Аліною не пройшло багато часу, а я вже закохався вдруге і став проживати з Веронікою в цивільному шлюбі в квартирі її мами, Валерії Вікторівни, яка працює в тому ж бізнесі, що тепер я: торгівлі дитячими речами та іграшками на ринках Києва та через інтернет-магазини. Конкурентами з нею ми не були, адже вона сама допомогла нам організувати точку на ринку і навіть свого реалізатора Антона Сергійовича прислала, щоб допомагав нам розкрутитися.
Коли наші справи пішли вгору, я захотів, щоб ми з Веронікою як підприємці були самі по собі, а Валерія Вікторівна сама по собі, щоб нічого не знала про рух наших коштів. Я домовився з колишньою, щоб замість отримувати аліменти, вона сама приходила на ринок і брала в Антона домовлену зі мною суму, а при потребі й більшу, та при нагоді могла ще й ляльку доньці чи конструктор сину взяти.
Звідки мені було знати, що Антон у розмові з тещею розпатякає їй, скільки я витрачаю на свою першу сім’ю. І чого гріха таїти, правдами й неправдами я доклав зусиль, щоб його звільнити. Як то кажуть, нічого особистого, це ж бізнес, тут свої правила. Проте Валерія Вікторівна через це затаїла на мене образу.
Ми з Веронікою в цьому бізнесі вже почувалися, як риба в річці. Аж тут теща почала докоряти мені, що її донька сама зранку до вечора на роботі, без вихідних і відпочинку працює, дуже змарніла, жаліє грошей, щоб найняти реалізатора, в той час, як я утримую не тільки моїх дітей, а й колишню, яка сидить дома, але в сто разів краще вдягається за Вероніку. В наших суперечках дійшло до того, що вона мене звинувачує, ніби моє розлучення з Аліною фіктивне, бо за півтора року проживання з Веронікою я не запропонував їй узаконити наші стосунки. Що поробиш – вона людина стародавніх традицій, вважає, що штамп у паспорті дає гарантію вірності в шлюбі.
Так, мені доводиться платити і за елітну школу для сина, і за приватний садок для доньки, але змусити Аліну працювати я не можу. Вона звикла так жити: то батьки піклувалися нею, то чоловік змушений забезпечувати, тому ми й розлучилися. Тещі я вдячний за її фінансову допомогу, але вимагати в мене чогось більшого – то вже занадто.
Вдруге я попросив у Валерії Вікторівни гроші в борг, і ми з дружиною через якийсь час їх повернули, але вона знов була незадоволена, мовляв, гроші не мої, а доньчині, бо саме я змусив Вероніку продати джип, який тато залишив їй у спадок, і саме я розсварив її через це з донькою. Мало того, теща стала виразно натякати, в чиїй квартирі ми проживаємо.
Терпець у мене ввірвався, і ми з дружиною перебралися жити до мого друга Льоні, щоб не винаймати житло. Він ще холостякує, місця в нього багато, до того ж дома рідко буває, бо має даму серця й надіється згодом у неї жити. Якби ж то я знав, хто та жінка, до якої він вчащає, бачити б його більше не хотів.
Одного травневого недільного ранку я попрямував до моєї колишньої дружини привітати її з Днем матері. Вероніці, звісно, нічого не сказав, зате Аліні хотів влаштувати сюрприз, тому про візит не попереджав.
Коли я піднімався до квартири, відчинилися двері, і звідти вийшов, не повірите, …Леонід. Я не тямився від образи й гніву: мене зрадили друг і дружина, вони мене обманювали ввесь час. У мене пробудилися шалені ревнощі і заздрощі, і я втратив контроль над собою: коробку цукерків і коштовний перстень я жбурнув Аліні під ноги: «Як ти могла проміняти мене на нього»?! – обурювався я, ніби не було між нами півтора року розлуки.
Цього ж дня я поїхав у рідні Черкаси. Поживу б батьків. Мені треба розібратися в своїх почуттях. Невже я, насправді, дотепер кохаю Аліну? А як же Вероніка? Я що – використовував її сім’ю, як трамплін, для досягнення успіху? Чому я докоряв Аліні, адже вона – вільна жінка і має право на щастя? Чому я заздрив щастю друга, якщо своє втратив? Допоможіть розібратися з собою: я – погана людина чи просто помилився й заплутався?
