Моїй свекрусі Людмилі Романівні таки вдалося розлучити нас із Романом після мого недовгого перебування в невістках. Тепер я зрозуміла, які в неї були для цього причини й мотиви. Півтора роки тому раптово не стало її чоловіка, що був старший за неї на десять років, мав власний бізнес, який успадкував їхній єдиний син.
Після року жалоби Роман покликав мене заміж, але його мама вважала, що зарано її сину обзаводитися сім’єю, треба утримати бізнес, щоб не прогорів через його недосвідченість, і наречену знайти освічену й заможну, щоб копійка до копійки складалася. А я хто така? Звичайна медсестра. Чим можу допомагати в сімейній справі? Та ще й мали вони з її покійним чоловіком на прикметі іншу кандидатку в невістки – бухгалтерку Тамару з установи, де працювала Людмила Романівна. Та Роман й слухати не хотів маму, надіявся, що стерпиться й злюбиться їй його обраниця, коли підуть діти, щоб маму втішити онуками. Але потім сам допомагав мамі виживати мене з їхнього дому.
Я готова була стерпіти всі примхи й прискіпування свекрухи, поки чоловік не зважиться орендувати для нас житло, та Роман переконував, що народження нашої дитини мало б змінити характер його мами, а він тим часом зароблятиме гроші на придбання квартири. Проте минали місяці за місяцями, а з ними марніла моя надія стати мамою. Я вже готова була пройти ряд обстежень, але життя стало нестерпним, бо чоловік не тільки не заступався за мене, а й дорікав, що я приховую від нього якусь таємницю.
Я повернулася до батьків ще до суду про розірвання шлюбу, залишалося мені забрати мої речі з чоловікової квартири. Я запитала по телефону, коли мені можна навідатися, аби застати всіх дома. Щоб залишитися зі свекрухою в більш-менш добрих стосунках, я по дорозі до неї купила її улюблений торт і дещо з косметики як компенсацію за турботу, а ще з нагоди дня ангела.
Двері мені відчинив незнайомий чоловік, років на десять старший за мене. Я дуже здивувалася, навіть трішки перелякалася з несподіванки, він також був здивований:
– Я подумав, що це Роман так швидко повернувся.
– То я до Людмили Романівни, – ще тремтячим голосом збентежено сказала я, навіщось вказавши очима на торт, – можна?
– Людочко, то що ти сьогодні збираєшся святкувати? – запитав чоловік свекруху.
Людмила Романівна вийшла з кімнати:
– А, це ти, – розчаровано сказала вона до мене і, повернувшись до чоловіка, люб’язно пролепетала:
– Вибач, Олежику, забула тебе попередити, що матимемо гостю.
Побачивши торт у моїй руці, скомандувала:
– Ну давай, йди на кухню.
Та Олега цікавило, з якої нагоди свято, і він пішов за нами. Свекруха знизала плечима, а я, переборовши ніяковість, бадьоро сказала:
– Вітаю Вас з днем ангела, дорога Людмило Романівно. Вибачте, що потурбувала, зараз піду, бо невчасно прийшла, не знала, що у вас гість, – я чмокнула її в щоку і вручила подарунок.
– Ні, ні, нікуди не йдіть, – заметушився Олег, – давайте знайомитись і святкувати. Людочко, вітаю, вітаю, – став в обидві щоки цілувати свекруху, а мені урочисто відрекомендувався:
– Олег Іванович – не гість, а наречений пані Людмили. А ви?
– А я – Елеонора Давидівна, – в тон Олегові урочисто відрекомендувалася я, – колишня дружина Романа.
– Ой Людочко, як це мило, що ви з колишньою невісткою залишилися друзями, – розсипався в компліментах Олег.
Я намагалася приховати своє здивування, бо спочатку подумала, що цей Олег її родич. Десь з місяць тому ми з Романом в сімейному колі святкували 45-річний ювілей мами, яка ще недавно була такою невтішною вдовою, що не хотіла більше нікого на дні народження бачити, а сьогодні така солодка «ягідка знову», що значно молодший залицяльник кличе її заміж.
– Рада за вас, мамо, – я вперше назвала її мамою, – бажаю щастя.
Людмила Романівна ніби побачила, які думки рояться в моїй голові, а, може, трохи приревнувала свого кавалера через увагу до мене.
– А що ти думала? Життя триває. Мені лише трохи за сорок, а ти вже мене бабусею вважаєш.
Тут якраз повернувся Роман з магазину, залишив на кухні пакети і вирішив мене провести додому. Олег Іванович знову захоплювався, яка гарна родина, так цивілізовано розходяться, залишаються друзями навіть після розлучення.
– А де мама з ним познайомилась? – поцікавилася я.
– В Інтернеті. То її співробітниця порадила той сайт. Але я радий за маму, нарешті вона щаслива.
Після втрати батька та після сварок із тобою вперше бачу її веселою, в гарному настрої.
– Але ти придивися до цього твого майбутнього вітчима. Якийсь він занадто запобігливий і люб’язний.
– Це вже наша сімейна справа, – поставив мене на місце Рома.
Ми попрощалися, але мені з думки не йшла свекруха. Незважаючи на всі ті прикрощі, яких я зазнала, не проживши з нею й року, я щиро жаліла її. В неї було нелегке дитинство, але її життя кардинально змінилась, коли зустріла старшого за себе хлопця, у вісімнадцять вийшла заміж, народила сина. Чоловік її мало не на руках носив, допоміг здобути освіту, влаштуватися на роботу, в усьому допомагав, оплатив навчання сина на престижному факультеті, розвинув свій бізнес, мав ще безліч планів, і раптом його не стало.
Людмила Романівна залишилась геть безпорадною з дорослим, але без життєвого досвіду сином. Роман ще й одружуватися не хотів із Тамарою, її співробітницею, яку вона вже й дочкою називала, бо сама Ромчика з нею познайомила, була впевнена, що з такою практичною, енергійною дружиною її син досягне багато. А він привів додому невістку, звичайну медсестру, тобто мене, яка ще не вміла ні красивий торт спекти, ні страв таких вишуканих готувати, ні сорочку так ретельно випрасувати, ні краватку красиву підібрати, а тим більше її зав’язати…
Попри всі прикрощі, яких я зазнала в невістках, я була вдячна їй, що багато чого навчилася, тепер потребувала тільки практики, та мені не хотілося себе балувати кексиками та булочками, готувати всякі там рататуї та марципани. Замість того, щоб перейматися через своє розлучення, я чомусь стала переживати за знайомство Людмили Романівни. Було в мене якесь тривожне передчуття щодо щирих намірів свекрушиного жениха. Я включила детектива по повній програмі, в моїй голові визрівали все нові й нові версії, та жодна з них не підтвердилася.
Та досить про свекруху, трішки й про себе треба. Хочу поділитися радістю: я вдруге вийшла заміж, живемо з чоловіком окремо, я ношу під серцем дитину.
Напишіть в коментарях, будь ласка, чи варто було мені так перейматися долею свекрухи, та як, на вашу думку, склалося життя Людмили Романівни та її сина.
