– Катя? Терлецька? – Катерина здригнулася, обернулася. Терлецькою її не називали вже багато років, це було її дівоче прізвище. Жінка, яка окликнула її, здалася знайомою, але Катерина ніяк не могла згадати, звідки. – Іра Шпинта. Ну, Мельник, 22б. – Жінка посміхнулася, бачачи, розгубленість Катерини. І тут Катерина згадала – жаба. Саме так вони дражнили Ірину.
– Мам, Чому я некрасива? – Дев’ятирічна Іра шмигнула носом, дивлячись у дзеркало. Гостре обличчя, великий рот, глибоко посаджені очі, ластовиння, ще й вуха стирчать, добре хоч, їх можна прикрити волоссям. Хоча хіба ж це волосся? Копа соломи неслухняна, що стирчить у різні боки.
– З чого ти взяла, що ти негарна? Що за дурниці? – Мама обняла Іру за плечі, дивлячись у дзеркало разом з нею і пригладжуючи її пишну шевелюру.
– Катька з Оленкою кажуть. Вони мене жабою дражнять. – Іра згадала гладке і блискуче чорне Катине волосся, акуратний носик і великі блакитні очі. Олена не була такою гарною, але Катя з нею дружила, бо Оленчин тато працював якимсь начальником, і Катюші теж. У подруг були модні речі та іграшки, якими вони хвалилися перед Ірою. А Ірин тато, як і багато хто в той час, залишився без роботи, так, дещо заробляв, але все ж таки доводилося постійно економити.
Усі вони жили у дворі з кількох двоповерхівок, мешканці яких ось уже кілька років стояли в черзі на розселення, але й здогадувалися, що стояти в цій черзі доведеться ще довго. Були у дворі діти різного віку: старші хлопчаки, які з ранку до ночі ганяли м’яч, старші дівчатка, які, піднявши носики, вдавали, що не поглядають за хлопчиками, малеча, що бавилася в пісочниці. Іра, Катя та Олена були одного віку, тільки от Катя та Олена Іру у свої ігри не приймали, а навпаки, намагалися всіляко образити, висміюючи, то зовнішність Іри, то пальто, рукави якого були вже короткі та черевики з оббитими носиками.
– А ти їх не слухай. Кожна людина гарна по-своєму. І набагато важливіша за зовнішню красу, внутрішня краса. – усміхнулася мама.
– Як це – внутрішня краса? – не зрозуміла Іра.
– Добре серце, готовність підтримати, прийти на допомогу у біді. Така людина починає світитися зсередини, і це світло бачать оточуючі, через це світло людина стає особливо гарною. – Іра зітхнула, якщо з внутрішньою красою стало все більш-менш зрозуміло, то, як бути з короткими рукавами, і спробувала смикнути їх. – Не хвилюйся, це теж з часом буде. – Мама знову постаралася посміхнутися, вона все розуміла, але поки що доводилося вибирати, нове пальто чи продукти.
Після розмови з мамою, Іра намагалася не звертати уваги на причіпки Каті та Олени, а так як більше їй дружити не було з ким, вона читала книги, облюбувавши для цієї справи поруччя ганку. Особливо їй подобалася книга дивовижних пригод, де ніхто нікого не дражнив, а навпаки, всі намагалися один одному допомогти. Пощастило героїні тієї книги, вона зустріла справжніх друзів – зітхала Іра.
– Все читаєш, жабко? Як нудно ти живеш. – Катя та Олена, проходячи повз, не забули вколоти Іру.
– А мені тато бадмінтон подарував. – Олена показала Ірі язик та новенькі ракетки.
– А ми взагалі переїжджаємо скоро. Батько квартиру отримав. – похвалилась і Катя. І дівчата пішли гратися у нову гру на інший край двору. Іра зітхнула, але потім згадала мамині слова про внутрішнє світло і повернулася до книги.
А ще через тиждень Катя, у супроводі Олени, вийшла на вулицю, тримаючи на руках білого пухнастого котика.
– Це ми у нову квартиру. – Пояснила вона Ірі, хоча Іра не питала, тільки подивилася із захопленням.
– Гарненький! Можна погладити? – попросила Іра.
– Тобі, ні. – Хіхікнула Катя, а Олена, знову нишком показала язик, мовляв, а мені можна.
Іра знизала плечима і повернулася до книги. Через деякий час від читання її відвернули злякані голоси Каті та Олени. Дівчата стояли, притулившись один до одної, а навколо них гарчали й скалили зуби три бездомні собаки, і незрозуміло звідки вони з’явилися. Кошеня від страху шипіло і дряпало Каті руки і обличчя, від чого вона кричала ще голосніше. Іра теж злякалася і оглянула двір, шукаючи допомоги. Але дорослих, як на зло, не було, а двоє хлопчаків, залишивши м’яч, дивилися на дівчаток, оточених собаками, але не рушали з місця.
– Мамо! – Заплакала Катя, чуючи, як поруч плаче і вигукує те саме, Оленка. Один із собак уже наважився і з гарчанням кинувся на Катю, клацаючи зубами, намагаючись дотягнутися до кошеня. Катя заплющила очі. І тут вона почула ще один голос, він був гучніший і звучав, не жалібно, а люто. Катя розплющила очі і побачила, як до них, розмахуючи величезним ціпком, мчить Іра.
Увечері того дня, Іра і сама не могла зрозуміти, як у неї вистачило сміливості та сил розігнати собак, але вона впоралася.
– Дякую! – хлипаючи, подякувала Олена.
– А ти дуже смілива, жабо. – сказала Катя, заспокоюючи кошеня і оглядаючи подряпані руки.
Іра ніяково посміхнулася. Більше Катю та Олену вона не бачила. Катина родина переїхала у найближчі вихідні, а Олена без подруги гуляти не виходила, а за кілька місяців і її батько отримав квартиру. А ось родина Ірини, і багато інших родин чекала своєї черги ще кілька років, зате Ірин тато до Нового року знову влаштувався на роботу, і навесні Ірі купили нове пальто. Життя потихеньку налагоджувалося.
– Привіт, Ірино. Я б тебе нізащо не впізнала. – посміхнулася Катерина. Хоча, по суті, Ірина майже не змінилася: великий рот, глибоко посаджені очі, неслухняне волосся, але у всьому її образі була якась яскравість і легкість, що робить гармонійними, її незграбні риси обличчя. – Чому тут? – Жінки зустрілися в коридорі РАЦСу, і Катерина запитала перше, що спало на думку.
– Свідоцтво про народження на молодшого отримувала. – посміхнулася Ірина.
– Вітаю. Двоє у тебе? – усміхнулася у відповідь Катерина. Щодо двох дітей вона сказала навмання, за Ірининою фігурою важко було сказати, що вона взагалі має дітей.
– Ілля – шостий. – розсміялася Ірина і, побачивши здивоване обличчя співрозмовниці, пояснила. – У нас троє прийомних і троє своїх тепер. Хоча вони нам усі свої, рідні. – По обличчю Катерини було видно, що вона здивована ще більше. – А ти чому тут? – запитала у свою чергу Іра.
– Та ось, прізвище відновлюю після розлучення. – знизала плечима Катерина. Іра розуміюче похитала головою, але замість додаткових запитань сказала:
– А ти приходь до нас у гості, вже сьогодні приходь, побалакаємо. – Запросила вона. Катерина охоче кивнула.
Іра назвала адресу і поспішила, а Катерина подивилася їй у слід і замислилась.
Катя в наречених копалася довго. Вона звикла, що гарна, що хлопці табунами за нею бігають, звикла вона і до високого рівня життя, тато-начальник, згодом відкрив свою фірму, грошей стало ще більше. Тому за абикого Катя заміж не поспішала. У двадцять вісім років, вона вийшла заміж за Ігоря, який був старший за неї і міцно стояв на ногах.
Катерині було приємно сяяти на корпоративах і неформальних зустрічах з партнерами фірми, куди вона часто супроводжувала чоловіка. Катерина не працювала, і спочатку їй це дуже подобалося, але потім стало нудно, і Ігор купив їй невеликий салон краси. Вона була в захваті, тепер сяяла і як розкішна бізнес-леді. Сяяла вона і на модних курортах, куди вони частенько вирушали на відпочинок.
Коли Каті було тридцять п’ять, вони вирішили, що настав час подумати про поповнення. Але виявилось, що для Катерини це не так просто. Низка обстежень, потім затяжне лікування, і Катерина почала набирати вагу, навіть якщо пила одну тільки воду. Вона відчувала, як Ігор віддалявся від неї, як він все частіше повертається за північ, вигадує причини, щоб не взяти її з собою в ресторан вкотре і відправляє на море з подругами.
Поступово в такому ритмі вся пиха Катерини розтанула, або вийшла з неї, разом зі сльозами в подушку. Вона ще сподівалася, що з появою дитини все змінитись, але до сорока років Катерині остаточно сказали – дітей у неї не буде. Ігор подав на розлучення, салон був оформлений на нього, тож Катерина залишилася ні з чим.
– Тепер починаю все з нуля. Раніше свій салон був, тепер влаштувалася майстром. – Сумно посміхнувшись, закінчила свою історію Катерина, того ж вечора сидячи на просторій кухні в Ірини.
Маленька Катя назавжди запам’ятала той день, коли Іра так безстрашно врятувала їх з Оленою. У той момент вона інтуїтивно відчула, що була дуже неправа щодо Іри, але виправити, вибачитися вже не було можливості через переїзд. А потім життя знову закрутило Катерині голову. І ось зараз, коли вона залишилася біля розбитого корита, їй здалося, що Іра не просто так знову з’явилася у її житті. І Катерина, купила торт і фрукти, таки вирушила ввечері в гості.
З перших хвилин вона відчула дивовижну атмосферу затишку, любові і поваги, що панувала в сім’ї Ірини. І дівчатка та хлопчики допомогли накрити на стіл, чоловік Олександр поркався з малюком Іллею і, до того часу, як сіли вечеряти, уклав його спати. Вечеря відбувалася у такій теплій обстановці, що Катерина так і не зрозуміла, хто з дітей рідний, а хто ні. Після вечері, діти так само дружно прибрали зі столу, а Олександр сказав:
– Вам, напевно, наодинці хочеться пошушукатись, йдіть на кухню, а я займу дітей.
– Дякую! – Іра припала до його щоки.
– Гроші можна заробити. – заспокоїла Катерину Іра, вислухавши її історію.
– Ти маєш рацію, шкода, я не відразу зрозуміла, що є речі набагато цінніші в житті. Он у вас якась дружна сім’я, молодці ви. – відповіла Катерина.
– Так, мені з Сашком пощастило. – посміхнулася Іра. – Ми з ним ще в інституті познайомилися, він на історичному навчався, я на філфаку. Дітей обоє любимо, тож тягнути не стали. Першою Нікуся народилася, їй уже п’ятнадцять, потім Юрчик. У Сашка друг є, Костя, фірма своя невелика у нього, тож він вирішив дитячому будинку нашому допомагати. Свята для дітей влаштувати, подарунки привезти, ще надавати допомогу. Ось і ми приєдналися. Так один за одним у нас ще троє дітей. А потім дізналася, що у нас буде ще й Іллюшка.– Іра розповідала, а Катерині здавалося, що те щастя, яке Іра зараз відчуває, так і ллється з неї, наповнюючи кухню теплом та світлом.
– До побачення. – Трохи згодом Катерина заглянула у велику кімнату, щоб попрощатися з сім’єю Ірини. Дітки разом із татом дружно грали в якусь настільну гру.
– До побачення! Приходьте ще! – Почула Катерина у відповідь і пообіцяла, що прийде.
– А можна я з вами наступного разу до дитячого будинку поїду? – Запитала Катерина у Іри, вже стоячи у дверях.
– Звісно. – посміхнулася Ірина.
– Отже, одразу двоє? – Іра сплеснула руками від радості.
– Брат та сестра. – кивнула головою Катерина, було видно, яка вона схвильована.
– Не хвилюйся, у вас з Костею все вийде. – Налаштовувала її Іра.
Два роки тому, після того вечора в Ірини в гостях, Катерина, і справді, почала їздити разом з ними до дитячого будинку. Так вона познайомилася із Костянтином. І ось тепер Катерина розповідала подрузі, що вони з Костею вирішили розписатися та усиновити двох діточок із цього ж дитячого будинку.
