Ми з Миколою сиділи за однією партою з першого класу, якоїсь особливої симпатії між нами не було, бо ми були короткозорі і перша парта була нашою участю, а зір так і не виправився до кінця життя.
Тільки після десяти років по закінченню школи, на зустрічі випускників, ми якось нарешті розговорилися. Уявляєте, стільки років разом були в школі, а нічого один про одного й не знали. Виявилося, що він чудовий, просто моя друга половинка!
Ми одружилися і зажили щасливо. Аж надто щасливо…
– Он вже твій, квіти тягне, – казала сусідка і я чула в її голосі осуд, а я тоді опускала очі і соромилася, коли Микола дарував мені квіти і цілував кінчик носа зі словами: «Я свій внесок в вечерю вніс! Де моє фуагра?».
Я тоді сміялася і ми йшли вечеряти макаронами з сосискою. Коли ж у нас з’явилися діти, то Микола вже таскав сумки і підгузки. Але так само весело казав, що це його вклад в вечерю, а сусідки так само осудливо хитали головою:
– Не серйозний він у тебе, Мар’яно.
Отак ми собі й жили в мирі і злагоді, ростили дітей, купили квартиру і машину, відкладали на гараж, коли залунав цей дзвінок:
– Я працюю з вашим чоловіком і у нас роман. Буде краще для вас, коли ви самі підете, бо такої секретарки як я він ніколи не знайде.
Я довго мила руки і думала, що таки наврочили. Але далі зателефонувала мама і сказала, що їй зле, а далі все якось закрутилося, що я й не мала коли поговорити з чоловіком, тільки й робила, що протирала телефон вологими серветками.
Мамі ставало все гірше і я не могла нічим допомогти. А потім вона мені приснилася, але сон був таким реальним, наче ось ми за столом розмовляємо, вона критикує моє печиво і щось там радить додавати, а далі й каже:
– Ти на Миколу дарма думаєш, це все брехня чи помилка. Все у вас буде добре, а от за Маринкою дивися, а то вже дуже часто вона школу прогулює. Добре, піду я.
Я попрощалася з нею і прокинулася, на годиннику була п’ята ранку і я вже й не думала лягати, а приготувала сніданок і поїхала до мами, там мені й сказали, що мами зранку не стало.
Отже, вона приходила попрощатися…
Мене дуже підтримав в той час і чоловік, і діти. Я вже й не думала про якісь там амурні діла в Миколи, бо треба й пам’ятник замовити і зал заказати на сорок днів.
І якраз на цю дату мама мені знову сниться, вся така спокійна і каже:
– Ти так і не спитала Миколу нічого? Все в собі тримаєш?
– А що тут питати, нема як. Ти ж сама казала. що це помилка.
– Я казала, але ти сама мала б до цього додуматися, пригадай ту розмову…
Я не хотіла телефон лишній раз в руки брати, а вона мені каже ту розмову пригадати. Так, наче у них роман, що я маю перша піти, що вона чудова секретарка. Стоп! Секретарка? Яка у мого Миколи може бути секретарка, коли він сантехнік? Та й заробляє він не так вже й багато, щоб якась секретарка на нього оком кинула.
І така полегкість на мене найшла, що мені аж незручно стало перед чоловіком, що я могла на нього таке думати.
З донькою у мене тепер строго, але чесно – адже дитина не прогулює школу, коли їй там добре чи зрозуміло.
Так, що все сказане мамою й справдилося.
А ви вірите в такі сни?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота