Після того випадку я нарешті вирішила купити собі окуляри, бо ще раз такого повороту подій мій шлюб не витримає.

Ми з чоловіком одружені двадцять шість років і я йому повністю довіряю, до того випадку, бо як подруги починають з двох сторін у вуха вливати, то вже сама починаєш сумніватися, що не такий вже твій чоловік і порядний.

Отож, пішла я з подругами в кафе, я так часто роблю останнім часом, бо чим мені ще зайнятися вдома, коли діти вже одружені і мають свої родини, онуками мене не тішать, а з чоловіком не цікаво. Ну, що я з ним буду обговорювати? Він сидить на тих своїх історичних каналах, далі ще якихось блогерів слухає, а я вже втомилася сидіти в чотирьох стінах.

Тому зустрічаюся з подругами щосуботи, ходимо собі спочатку в кіно чи на виставу, можемо на концерт піти і потім ще посидимо в ресторані і ляси точимо. За цей час наше життя з подругами змінювалося, але незмінним у них було те, що вони ні-ні, але мали до мого шлюбу певне упередження, бо ж як то так, їхні чоловіки й провинилися за життя та гульнули, а мій Тарас – ні.

Звичайно, що я перед подругами пишалася, що я отака гарна жінка, від якої чоловік очей не може відвести, не те, щоб думка яка йому в голову закралася.

Але правда була трохи інша, просто якби Миколу разом з диваном і телевізором та мискою дерунів перенести до чужої квартири, то він би там і жив. Але отак своїми ногами та за кимось упадати – ні, він така квіточка, що прагне уваги сам.

І отак я живу та пишаюся своїм шлюбом, як одного вечора на посиденьках одна з подруг каже:

– Людмило, а то хіба не твій Микола?, – і за її інтонацією я зрозуміла, що там щось не те!

Розумієте, я вже трохи недобачаю, але ж не буду я перша серед дівчат окуляри одягати, бо я ж ще навіть не бабуся! Я одне око примружила, вже два, але нічого не бачу. Ну так по статурі, то наче Микола, але отак аби я на сто відсотків сказала, що він. а подруги ж не вгавають:

– Та точно Микола! А та білявка, то з його роботи!, – каже інша, – Я її завжди бачу на касі.

Ну, мені вже ноги стерпли, але я за своє:

– Мій Микола вдома, то не він.

– Та як не він, як навіть голову так закидає, як регоче!

Вже всі очі звернені на мене, бо що я маю робити, а я ж ніколи не була така скоромна, а все така жінка зі словом. Встаю я з-за столу та до того столика підходжу і очі мружу. Так, мій чоловік!

– А що це ти, Микольцю, – кажу я грізно, – Та рідній жінці мозок мудруєш? Ану додому!, – і я чоловіка за руку та й потягла.

А той і не дуже пручався, я вам скажу, щось там белькотів, що я помилилася, але я вже його не слухала, бо ж все на ньому, як я купувала на базарі – і сорочка, і костюм, вуса такі і пострижений так само, то чого не мій чоловік?

І ось я вже перед дверима квартири.

– Заходь, будемо зараз мати серйозну розмову, – кажу я та включаю світло в передпокої.

– Жіночко, я вам всоте кажу, що я вас не знаю!

– То зараз познайомишся і не грай мені тут кіна!, – кажу я і на ці слова виповзає з вітальні… мій Микола з бутербродом в руках.

Ми всі застили.

– Бачите, я вам казав, що я вас не знаю!, – почав незнайомець.

– Людо, то що за робота, – вже не витримав чоловік.

– Я… я…

А що я мала казати? Давно мені окуліст ставила мінус шість, але ж де я те слухала? Прийшлося стількох людей перепрошувати, бо й перед колегою чоловіка було незручно, та й мій теж ще губи копилив з місяць, що я чужих чоловіків по ресторанах ловлю. А я що? Та купила окуляри і ще й подругам порадила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page