Після того, як побалакала із донькою зі сльозами на очах пішла до сина. Очікувала отримати підтримку, почути, що сестра не права і він не буде таким, як вона – допоможе матері. Але Павло лиш поглянув на мене здивовано і вимовив: “Ну так, а чим не права Дарина? Мам, ну правда, на що ти розраховувала, коли поверталась сюди? На нас? Якось трішки дивно у твоєму віці. Не здається?”
Двадцять три роки я на заробітках в Італію була. Працювала дуже важко, адже доглядала стареньких, за яких інші заробітчани братись не хотіли. Зарплатня у мене була вищою, але й умови праці значно гірші.
Так, інколи я вила від утоми і того, що витворяли ті сеньйори, але завжди заспокоювала себе тим, що все це заради дітей. Вони саме навчались, уже мали другі половинки. Хто ж іще мав би подумати про їхнє майбутнє, як не я.
Спочатку сину старшому придбала квартиру двокімнатну. а потім і донці меншій. звісно, то не швидка справа, та й ціни такі, що сльози на очі, але я впоралась зі своїм обов’язком: вивчила. одружила і дала житло.
Майже одразу після того, як придбала меншій донці квартиру, я повернулась додому в Україну. напевне, то був один із найщасливіших днів у моєму житті – я була вдома.
Діти дуже гарно зустріли мене, привезли в село, побули зі мною зо три дні і роз’їхались кожен у свій дім. я ж залишилась сама у чотирьох стінах.
Перший рік я ще не нудьгувала, адже після довгої відсутності мала привести у порядок дім і подвір’я. На ремонт і оновлення техніки з меблями пішло майже все, що я заощадила. залишилась одна кімната невідремонтованою. а кошти скінчились.
Мені всього і треба було, що кілька тисяч доларів на те, аби довести все до кінця: підлогу теплу постелити, вікно замінити. стіни, стеля. Я вже й дизайн придумала і меблі обрала, от лиш кошти треба були.
Того дня я до доньки приїхала попросити допомогти мені трішки фінансово. однак, як тільки Дарина почула скільки саме мені треба відкрила гаманець і вийняла п’ятсот гривень.
— Реально, мамо, оце все чим можу допомогти. Яя медсестра, чоловік водій. Ну звідки у мене такі гроші? Ти просиш дві наші зарплатні. Пробач, але ми навіть відкладених не маємо.
Я вийшла від неї прикро вражена почутим. Я ж заради її добробуту, заради того, аби вона мала професію і житло скільки років своїх поклала, а вона мені п’ятсот гривень? Серйозно?
Пішла до сина, а він узагалі заявив. що я ще не стара і 56, то не вік.
— Мам, ти ще можеш на роботу піти, якраз і на ремонт собі наскладаєш. Он, бабуся моєї жінки у 82 на роботу ходить і нічого, ще й вдома не примусиш сидіти. У нас із села автобус у містечко щодня ходить. Чого тобі дома сидіти, якщо гроші треба, то йди працюй, у чім питання?
Я приїхала додому сива. Навіть говорити не могла, ніскільки прикро мені було чути усе те від дітей власних.
Скажіть, невже я так багато попросила? Невже вони не могли якось знайти для мене ті гроші? Я ж на добробут їхній поклала 23 роки свого життя. Про це все уже забули, так?
16,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
