Ми з Артуром два роки жили разом, а потім вирішили одружитися. Зі свекрухою я ладнала, прислухалася до її порад і шанобливо ставилася. Мені здавалося, що мені пощастило, тому що вона завжди добра була зі мною і ні в чому не дорікала.
Весілля сплатила нам свекруха. Мої батьки взяли на себе лише дрібні витрати, бо мали негаразди з фінансами. Здавалося, все складається якнайкраще, але відразу після весілля мама Артура сказала:
– Ну що, діти, зі своїм обов’язком я впоралася. Я сина виростила, на ноги його поставила, вивчила та одружила. Ви не ображайтеся на мене, але я хочу, щоб за місяць ви звільнили мою квартиру. Якщо ви вже окрема сім’я, то й вирішувати свої негаразди повинні самостійно. Можливо, спочатку вам доведеться не легко, але навчитеся економити, відкладати, шукати вихід у складній ситуації. А мені саме час пожити собі на втіху.
З онуками на мене не варто розраховувати. Я все життя присвятила синові, тому няньчитися на постійній основі не буду. Двері в мій будинок завжди відчинені для вас, але я бабуся, а не няня. Прошу не судити мене, коли будете в моєму віці — все зрозумієте.
Ми були ошелешені. Я стояла ні в сих ні в тих. Одразу сказала, що в цій квартирі ми маємо повне право проживати, адже тут третина, чоловікова, а значить іти ми нікуди не будемо. Та й взагалі, що за розмови про онуків. Інші мріють про них, а тут така заява.
Чоловік повністю погоджується зі своєю мамою. Він одразу ж взявся за пошуки орендованого житла та більш перспективної роботи. А я ледь не плачу. Тобто, свекруха житиме одна у трикімнатній, а ми будемо поневірятись десь? Що за розмови і вигадки такі узагалі?
Тепер з нею не хочу навіть і говорити. Ну хто так робить, а?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
