Після занять, коли інші діти спокійно гралися, Наталочка підійшла до мене й почала розказувати: – А знаєте, діда мороза нема насправді, то дядя перевдягається, щоб малих дітей потішити. – А звідки ти знаєш? – Мені мама сказала. А Миколайчик живе на небі. – Хто тобі сказав? – Мама. Вона його просила подарувати їй донечку. – І він її послухав? – Таак. І привіз мене в золотій корзинці на срібних санчатах

Йшов 1986-ий рік. Я перший рік після навчання працювала за направленням вихователькою старшої групи(п’ятирічні діти) дитсадка в одному з районних міст Івано-Франківської області. Завідувачка – дружина судді, за національністю не була українкою, хоч добре володіла мовою, людина свого часу, з твердими матеріалістичними переконаннями, іноді дозволяла собі іронічні висловлювання про побожних містян та їхню віру. Молодих спеціалістів вона контролювала на кожному кроці: від ранкового приймання дітей до приходу за ними рідних, не пропускаючи жодного етапу: сніданку, заняття, прогулянки, обіду.

20 грудня своїх вихованців я зустрічала разом із завідувачкою. Вона перевіряла, чи діти вітаються, з яким настроєм приходять, чи вміють перевдягатися й перевзуватися, про що я з ними розмовляю. І треба ж, щоб усі, крім двох, хлопчики і дівчатка навперебій хвалилися мені, що вночі Святий Миколай клав їм під подушку подарунки. Завідувачка суворо поглянула на мене, чекаючи на мою реакцію. Батьки ще й заохочували дітей розповідати.

Галичанам було начхати на виховання в тодішній освіті. Такий вже народ, що тримається свого, що б там не було. Я кидала на них благальні погляди, хтось їх зрозумів і прикладав палець до уст, шепочучи малечі: то наш секрет. Але я мусила щось казати. «То був дід мороз», – говорила тихим невпевненим голосом. І ось той хлопчик, до речі, внук старенького священника, що дотепер грав у мовчанку, авторитетно заявляє: «Дід-мороз – то є казка для маленьких», а дівчинка Наталочка, що також ще не поділилася «секретом», торкається моєї руки, мовляв, хочу щось сказати на вухо. Я присідаю, щоб бути на рівні з дитиною, і вона мені шепче: «Я вам потім правду розкажу».

Після занять, коли інші діти спокійно гралися, Наталочка підійшла до мене й почала розказувати:

– А знаєте, діда мороза нема насправді, то дядя перевдягається, щоб малих дітей потішити.

– А звідки ти знаєш?

– Мені мама сказала. А Миколайчик живе на небі.

– Хто тобі сказав?

– Мама. Вона його просила подарувати їй донечку.

– І він її послухав?

– Таак. І привіз мене в золотій корзинці на срібних санчатах.

Але коли я була маленькою, то була дуже нечемна.

– Невже то правда? – я зробила здивовані очі.

– Таак. Я розкидала іграшки, не хотіла прибирати, не слухала маму, братикові показувала язика.

– Ніколи б не подумала, ти ж найчемніша дівчинка в групі.

– Бо я вже велика. А коли була маленька, мама сказала, що Миколайко не принесе подарунка, бо я її не слухаю. Мама повела мене в світлицю, там на стіні висить образ Миколая. Мама сказала: попроси в святого пробачення, пообіцяй, що будеш чемна, і чекай подарунка.

– І ти попросила пробачення?

– Ні, я на нього накричала, сказала, що не хочу його подарунків. І показала йому язика.

– Ой, – вирвалося в мене.

– А він посварив на мене пальчиком, ось так, – Наталочка показала, як Миколай покивав пальцем.

– Тобі здалося, – я відчула, що дитина знов переживає той момент.

– Ні, не здалося, я злякалася, почала плакати, побігла до мами на кухню.

– І все мамі розказала?

– Так, усе. Мама взяла мене на руки і понесла в світлицю. Вона сказала Миколайкові, що я вже буду чемна. Він приніс мені вночі багато подарунків.

Ввечері я поділилася з Наталиною мамою тривогою, що її донечка боїться образа.

– Та ні, не боїться. Ми постаралися її переконати, що Миколай дуже любить дітей. Ми з чоловіком щовечора молимося перед образом і доню навчили. Саме цьому святому ми вдячні за Наталочку. У нас підростав синочок, а ми дуже хотіли другу дитину. Лікарі не давали ніякої надії, що я вдруге стану мамою. Синові минуло десять років, і я вже хотіла змиритися, що він у нас буде єдиний. Але якось уночі мені приснився дуже реальний сон: святий у блискучих ризах стояв біля мене, від нього пахло ладаном. Він сказав, що прийшов уже час, щоб я виносила під серцем донечку. Якраз через дев’ять місяців я народила дівчинку. Вона була така непосида, що важко було з нею дати ради. А ще звідкись перейняла звичку показувати всім язика. Але з того часу, як святий помахав пальчиком з ікони, Наталочка про ту звичку забула.

Через двадцять років зустріла якось випадково свою вихованку, впізнала її по вродливому дрібненькому личку, розговорилися. Я нагадала про її сповідь, з якою довірилася мені. І Наталя сказала, що це найяскравіший момент дитинства, що вона добре пам’ятає свої дитячі бешкети. Коли мама сказала: ось посидь на дивані й подумай, чого ти така нечемна, і попроси пробачення в святого, вона зухвало показала язика. Наталя переконана дотепер, що Миколай тоді ожив на іконі і помахай пальцем.

– З того часу, як я буваю сердита на когось і хочу різко відповісти, в уяві постає святий, – закінчила дівчина свою розповідь.

По вірі нашій воздасться нам.

You cannot copy content of this page