Йшов 1986-ий рік. Я перший рік після навчання працювала за направленням вихователькою старшої групи(п’ятирічні діти) дитсадка в одному з районних міст Івано-Франківської області. Завідувачка – дружина судді, за національністю не була українкою, хоч добре володіла мовою, людина свого часу, з твердими матеріалістичними переконаннями, іноді дозволяла собі іронічні висловлювання про побожних містян та їхню віру. Молодих спеціалістів вона контролювала на кожному кроці: від ранкового приймання дітей до приходу за ними рідних, не пропускаючи жодного етапу: сніданку, заняття, прогулянки, обіду.
20 грудня своїх вихованців я зустрічала разом із завідувачкою. Вона перевіряла, чи діти вітаються, з яким настроєм приходять, чи вміють перевдягатися й перевзуватися, про що я з ними розмовляю. І треба ж, щоб усі, крім двох, хлопчики і дівчатка навперебій хвалилися мені, що вночі Святий Миколай клав їм під подушку подарунки. Завідувачка суворо поглянула на мене, чекаючи на мою реакцію. Батьки ще й заохочували дітей розповідати.
Галичанам було начхати на виховання в тодішній освіті. Такий вже народ, що тримається свого, що б там не було. Я кидала на них благальні погляди, хтось їх зрозумів і прикладав палець до уст, шепочучи малечі: то наш секрет. Але я мусила щось казати. «То був дід мороз», – говорила тихим невпевненим голосом. І ось той хлопчик, до речі, внук старенького священника, що дотепер грав у мовчанку, авторитетно заявляє: «Дід-мороз – то є казка для маленьких», а дівчинка Наталочка, що також ще не поділилася «секретом», торкається моєї руки, мовляв, хочу щось сказати на вухо. Я присідаю, щоб бути на рівні з дитиною, і вона мені шепче: «Я вам потім правду розкажу».
Після занять, коли інші діти спокійно гралися, Наталочка підійшла до мене й почала розказувати:
– А знаєте, діда мороза нема насправді, то дядя перевдягається, щоб малих дітей потішити.
– А звідки ти знаєш?
– Мені мама сказала. А Миколайчик живе на небі.
– Хто тобі сказав?
– Мама. Вона його просила подарувати їй донечку.
– І він її послухав?
– Таак. І привіз мене в золотій корзинці на срібних санчатах.
Але коли я була маленькою, то була дуже нечемна.
– Невже то правда? – я зробила здивовані очі.
– Таак. Я розкидала іграшки, не хотіла прибирати, не слухала маму, братикові показувала язика.
– Ніколи б не подумала, ти ж найчемніша дівчинка в групі.
– Бо я вже велика. А коли була маленька, мама сказала, що Миколайко не принесе подарунка, бо я її не слухаю. Мама повела мене в світлицю, там на стіні висить образ Миколая. Мама сказала: попроси в святого пробачення, пообіцяй, що будеш чемна, і чекай подарунка.
– І ти попросила пробачення?
– Ні, я на нього накричала, сказала, що не хочу його подарунків. І показала йому язика.
– Ой, – вирвалося в мене.
– А він посварив на мене пальчиком, ось так, – Наталочка показала, як Миколай покивав пальцем.
– Тобі здалося, – я відчула, що дитина знов переживає той момент.
– Ні, не здалося, я злякалася, почала плакати, побігла до мами на кухню.
– І все мамі розказала?
– Так, усе. Мама взяла мене на руки і понесла в світлицю. Вона сказала Миколайкові, що я вже буду чемна. Він приніс мені вночі багато подарунків.
Ввечері я поділилася з Наталиною мамою тривогою, що її донечка боїться образа.
– Та ні, не боїться. Ми постаралися її переконати, що Миколай дуже любить дітей. Ми з чоловіком щовечора молимося перед образом і доню навчили. Саме цьому святому ми вдячні за Наталочку. У нас підростав синочок, а ми дуже хотіли другу дитину. Лікарі не давали ніякої надії, що я вдруге стану мамою. Синові минуло десять років, і я вже хотіла змиритися, що він у нас буде єдиний. Але якось уночі мені приснився дуже реальний сон: святий у блискучих ризах стояв біля мене, від нього пахло ладаном. Він сказав, що прийшов уже час, щоб я виносила під серцем донечку. Якраз через дев’ять місяців я народила дівчинку. Вона була така непосида, що важко було з нею дати ради. А ще звідкись перейняла звичку показувати всім язика. Але з того часу, як святий помахав пальчиком з ікони, Наталочка про ту звичку забула.
Через двадцять років зустріла якось випадково свою вихованку, впізнала її по вродливому дрібненькому личку, розговорилися. Я нагадала про її сповідь, з якою довірилася мені. І Наталя сказала, що це найяскравіший момент дитинства, що вона добре пам’ятає свої дитячі бешкети. Коли мама сказала: ось посидь на дивані й подумай, чого ти така нечемна, і попроси пробачення в святого, вона зухвало показала язика. Наталя переконана дотепер, що Миколай тоді ожив на іконі і помахай пальцем.
– З того часу, як я буваю сердита на когось і хочу різко відповісти, в уяві постає святий, – закінчила дівчина свою розповідь.
По вірі нашій воздасться нам.