fbpx
Історії з життя
Після запеченої форелі, якою пригощала кохана жінчин пісний борщ не йшов зовсім. Дмитро сам не помічаючи того, підіймав і опускав ложку не донісши до рота – задумався. Поглянув на свою дружину і аж погляд відвів. Згадав кохану, тут і порівнювати нічого

Після запеченої форелі, якою пригощала кохана жінчин пісний борщ не йшов зовсім. Дмитро сам не помічаючи того, підіймав і опускав ложку не донісши до рота – задумався. Поглянув на свою дружину і аж погляд відвів. Згадав кохану, тут і порівнювати нічого.

Його Сніжанка молодчинка. У свої двадцять п’ять уже має власну квартиру і авто, виглядає, як супер-модель. Встигає і працювати і на фітнес ходити і його, Дмитра смачно годувати при кожній зустрічі. А Люська що? Ну от що хорошого він з нею бачив узагалі. Вічне невдоволення? Німий докір у погляді? Постійні скарги на безгрошів’я, та борщ пісний щодня. Тьху!

Чомусь подумалось, що саме Люся в усіх його бідах і винна. Ну був же він холостяком і жив нормально, а лиш оженився і все посипались неприємності на його голівоньку. Нічому ради дати не може вже стільки літ. До чого не доторкнеться все не до ладу, все на збиток. З дня знайомства, як почалось… От чому у нього бізнес не пішов, так, як у друзів з якими починав? Ті уже по закордонах живуть а він ось тут у цьому гуртожитку старому.

Квартира теж… Мусив продати її аби борги покрити. А борги звідки? Правильно. машину придбав в кредит і не міг грошей віддати. Гроші не в банку брав а у людей, яким повертати потрібно було, от квартира і пішла. Авто те теж… Ех… Він за водичкою у магазин вискочив, ключі у замку залишив, а повернувся і авто нема.

Ну хіба може просто так людині аж настільки не щастити? Люся винна. Точно!

Він пішов не красиво, не по-чоловічому зовсім. Забрав меблі, які колись купував, посуд і постільне теж прихопив. В Сніжаниному домі воно і не потрібне було, і Дмитро точно знав, що викине все це на смітник за рогом, але забрав, аби Люсьці хоч чимось насолити.

Написав довгий пост у соцмережі де вилив усе своє невдоволення життям і дружиною, внизу прикріпив фото з новою коханою, ще довго навіщось надзвонював дружині, а потім просто зник.

Прийшов Дмитро до своєї Люсі через півтора року, та не один: тримав на руках немовля яке лиш на світ з’явилось. От прямо на порозі став на коліна і гірко плачучи почав просити у колишньої прощення. Побиваючись казав, що все зрозумів, що усвідомив. Розповів якою нехорошою виявилась “Та” і як підло вчинила. Просив заради усього хорошого, що між ними було простити його і прийняти назад.

Сніжана і справді кохала свого Дмитра. Щиро. Усією душею. У свої двадцять п’ять вперше таке відчула, щоб аж до мурашок, до запаморочення. Раніше вона, що? Жила з “татусиком” який щороку змінювався. А тут накрило прямо. До того, що надумала вона зупинитись і створити родину.

Рожеві окуляри з прагматичної Сніжани злетіли після того, як закінчились її гроші. Вона на дев’ятому місяці вже була, а в Дмитра щось як завжди з роботою не клеїлось. То звільняють, то не платять. Слухала його вічне ниття і дивувалась, що на неї найшло і як вона з ним стільки прожила.

Щойно з’явився малюк, зателефонувала колишньому кавалеру і впевнившись, що той і досі радий її бачити, написала відмову на дитину і виставила речі Дмитра за двері. Все, для неї цей етап у житті завершився.

Дмитро і не забирав би малюка, але ж його просто так Люся не прийме. Тому прийшов з тим малим згортком, аби напевне вже не прогнала. Плакав не від того, що все зрозумів, просто усвідомив, що якщо не тут, то йти ж йому ніби як і нікуди. Уявляв себе під парканом і сльози лились рікою просто.

А Люся? Його Люся вже не була Люською, вона стала Лесею, Лесюньчиком, Сонечком. Розлучившись відповіла на вічні залицяння свого однокласника. Не з любові, ні. У той період хотіла всім довести, що вона не така як казав Дмитро. Довести, що й без нього житиме і житиме краще ніж з ним.

Поринула у ті відносини з головою і десь через пів року зловила себе на думці що щаслива. Не показним щастям для всіх, аби комусь носа втерти, а тихим жіночим щастям коханої жінки. Відчула смак враннішньої кави, яку готував тепер уже закоханий в неї чоловік а єдиний, дорогий і коханий, почала цінувати піклування, любити їхні тихі вечори.

— Люсько,  прости, – ридав Дмитро, – Я все зрозумів, ти найкраща Люсько…

Він не завершив. Люся легким порухом руки відсторонила його і прийняла з рук коханого донечку. Вона стала мамою, хоч і запізно, як кажуть, майже в сорок п’ять, але вперше. Маленька була копією татуся, так само морщилась і мала одну білу брівку. Смішняча така.

Дмитро підвівся поволі. Його син розплакався а він і не знав, що з ним робити тепер.

— То що? – мовив з викликом, – Мені йти тепер?

Люся мовчала. Вона чекала поки той відійде від порогу – заважав двері зачинити. Їй потрібно було купати дитину і годувати чоловіка виступ циркових артистів вона не замовляла.

Автор Анна Корольова.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

 

You cannot copy content of this page