«Невихований!» – вирвалося якось несподівано у мене. Високий юнак, прощаючись із друзями і дуже поспішаючи, наштовхнувся на мене.
«Пробачте, будь ласка!». Усмішка, яка сяяла на його обличчі, зникла на якусь мить і з’вилася знову.
«За що я його так?» – подумалося мені.
Моросив дрібний осінній дощ, хотілося якнайшвидше потрапити в тепло, зігрітися.
За матеріалами – “Є”.
Пізня година, у вагоні електрички кілька пасажирів. Біля самого входу в куточку розмістився юнак. Щось пише у блокноті, поглядаючи у мій бік. Нарешті, підвівся, підійшов і простягнув аркуш паперу.
– Добрий вечір. Це Вам.
З аркуша на мене поглянула я сама. Розгубившись, я дістала з сумочки гаманець.
– Ні, цього не треба, а от від чогось їстівного не відмовлюся.
Я дістала бабусин гостинець – пиріжки з яблуками, і дала йому.
Це був той самий юнак.
– Вибачте, що я Вас тоді образила, – кажу йому.
– Це Ви мені пробачте, я з’їв ваші запаси. На вокзалі не встиг нічого купити.
Електричка під’їжджала до Жмеринки. Юнак підвівся, одягнув на плечі рюкзак.
– Шкода, що ми більше не зустрінемося, – мовила я.
А він замість відповіді дістав візитку і дав мені. «Козак Дмитро… Художнє оформлення приміщень», а на звороті було написано «Для товаришів – Діма».
Потягнувшись у ліжку, я поглянула на годинник. Сьогодні нікуди поспішати – вихідний. На маленькому столику біля ліжка лежала візитка.
Може, зателефонувати? Але навіщо?. Але, все ж таки, я набрала номер телефону.
– Це Дарина. Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене. Електричка…
– Я чекав Вашого дзвінка. Можна, Дашо, ми перейдемо на «ти»?
Його голос був бадьорим, як у людини, котра вже давно зайнята справою.
– Кашу з димком любиш?
Таке запитання мене здивувало.
– А пісні під гітару?
– Люблю, – нарешті, відповіла я.
– Отже, форма одягу – спортивна.
Ось так і домовилися про зустріч.
Йти чи не йти? Майбутня зустріч і вабила, і лякала, адже ми майже не знайомі. Але, мабуть, недаремно доля двічі нас зводила. Цікавість взяла гору.
Дмитро виявився людиною рішучою, цілеспрямованою, товариською. Його вимогливість інколи призводила до суперечок, але вони так само швидко згасали, як і з’являлися.
Маленька однокімнатна квартира. Батьки Дмитра переїхали на дачу, залишивши її нам. Я зайшла до кімнати, намагаючись не порушувати тиші. На дитячому ліжечку, розкинувши рученята, мирно спала Маринка.
– Приготуй каву, – озвався Дмитро. Зіжмакані аркуші паперу один за одним летіли на підлогу. У нього явно щось не виходило.
Поставивши чашку з напоєм, я сіла на ліжко.
– Знову окріп! Розтелепа!
Клубок образи підкотився до горла. Та, схаменувшись, Дмитро підійшов до мене, сів поруч і обійняв за плечі.
– Пробач. У нас все буде добре, ти тільки вір мені.
Автор – Людмила ДУМКА.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
