fbpx

«Плаття за нею доносила, то й чоловіка доносиш» – ця думка не покидала мою голову, адже важко забути перше кохання отак просто

Ми з Аліною сиділи за однією партою з першого класу і одразу ж здружилися. Хоч вона й була єдиною дитиною і батьки були заможні, але не було в неї тієї погорди, зверхності, самовпевненості.

Вона була весела і добра, ділилася зі мною і солодощами, і домашньою роботою, і дарувала якісь дрібнички, які мені здавалися ну чимось неймовірно гарним.

Мої батьки були звичайними роботягами, нас троє, бабуся… В мене з гарного була хіба біла сукенка з довгими бретельками, які мама підшивала і ця сукня була мені на вихід чотири роки поспіль, була б і ще на довше, але вже стала мені завузька в талії.

Добре, що тоді ще була форма і мені не так було незручно за одне і те ж, зате бабуся мені такі комірці плела, що цілий клас заздрив, макраме називалося бабусине вміння…

Я часто приходила до Аліни в гості і її мама, коли бачила в якому я взутті, то віддавала якісь старі капці Аліни. То для неї вони були старі, але для мене – то було дуже зручне і якісне взуття, адже підошви тато вже замучився нам всім клеїти.

Мені віддавали і деякі речі Аліни, вони були в гарному стані, як нові, бо ж вона їх мала багато. То ж не запрані сукні, які мені залишалися від старшої сестри.

Далі ми вступили в інститут, так тішилися, що разом будемо вчитися, хоч і на різних факультетах.

Але далі між нами став Остап, красень і такий добрий хлопець, що не вірилося, що такі існують.

Ми з Аліною закохалися обоє, я це знала і вона це знала, а от Остап не міг ніяк визначитися, з ким він хоче бути. З нами обома ходив на танці, з нами обома в кіно і на прогулянки. Нічого не було поза межами пристойності, наче й дружба, але ж …

Ми хотіли з Аліною більшого, а Остап все ніяк не визначався.

Напевно, долю нашу вирішив випадок – захворіла бабуся і я була змушена поїхати до неї, щоб доглядати.
Коли вернулася, то вони вже були разом.

– Ти ж не сердишся?, – питала Аліна.

Як я могла не сердитися? На долю, на Остапа, на його смак, на бабусю… Але ж не на Аліну, бо я знала її як себе – вона точно не нав’язувалася, а просто він вибрав її.

Я її обняла, щоб сховати сльози.

Потім була дружкою на її весіллі.

Пройшло кілька років, я все не могла забути Остапа, не дивилася ні на кого, бо ж перед очима був він: жили в одному місті, часто бачилися, бо ж подруги.

А далі я наважилася на переїзд і сталося чудо – я перестала про них думати. Все рідше і рідше спливали в голові його очі і в якийсь день, я точно не знаю, в який саме, але я не прокинулася з думкою про нього! І зловила себе на тому, що не думала про Остапа довший час, поки не зателефонувала Аліна і я тоді згадала, що її чоловік – він!

Я вільна!

Я тоді знову заплакала, але вже від щастя!

В моєму житті з’явилося нове кохання і не таке солодке та красиве, а щире і глибоке, якому хочеться присвятити час, зробити приємність і почуватися від того просто чудово!

У нас з Максимом двоє діток і вже четверо онуків. кожного дня я дякую Богу, що він мені зустрівся на моєму шляху. А ще дуже дякую Аліні, що тоді вона таки отримала своє кохання, розумієте, своє. Якби вона пішла і я була б з Остапом, то хто знає чи прожили б ми так щасливо?

Так, тоді мені було дуже важко і багато думок вертілося в голові і не завжди добрих. Добре, що все так сталося і я зберегла в собі любов до подруги і змогла стати щасливою. Дякую, Господи!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page