Почалися жарти, залицяння. Незчулися, як ми вже опинилися за одним столиком із дівчатами. Розмова набрала цікавих обертів. Близько біля мене сиділа Оксана За матеріалами Волинська Газета
От часто читаю історії, написані жінками. Про нещасливе кохання або навпаки – щасливе. Рідко розповідають свої сюжети чоловіки. Ми, певно, більше тримаємо у собі, діють прийняті і схвалені суспільством дyрні такі стереотипи: мовляв, чоловіки не плачуть, їм легше по життю і таке інше. Але кожен чоловік теж переживає якусь свою душевну дрaму, це я вам точно кажу. І ми теж цінуємо вірність, кохання… До чого це я веду? Хочу поділитися своєю історією.
…Сиділи ми одного разу з друзями за келишком пuва, балакали про се про те, а поряд розташувалася така ж компанія молодих жінок. Ми трохи хuльнули, тож у всіх добряче розв’язався язик.
Ми з дружиною у шлюбі понад 20 років. Звичайно, я її ціную і шаную. Діти от-от розлетяться по своїх дорогах. Але ось один випадок розбудив приспані почуття. Знову люблю Іру, як колись. Як так сталося? От хочу якраз поділитися з усіма чоловіками, можливо, комусь знадобляться мої поради.
Почалися жарти, залицяння. Незчулися, як ми вже опинилися за одним столиком із дівчатами. Розмова набрала цікавих обертів. Близько біля мене сиділа Оксана (ми ж таки познайомилися). Стрiляла очима, все бiсики пускала. Така доволі симпатична. Згодом разом сіли у таксі, я підвіз її додому, ми обмінялися номерами. Навіть поцiлуватися встигли.
Повертаючись додому, все обмірковував: а може, спробувати закрутити з цією Оксаною? Вона, як мені здалося, була не проти. Так притискалася до мене в авто… Я навіть, піднімаючись сходами, зателефонував їй, щоб запитати, чи все гаразд. Вона мені якісь милі дурнички відповідала. Усередині в мене все заклекотало від її спокyсливого тону… От точно – не відмовила б.
Домовилися, що я невдовзі зателефоную. Вже став попередньо прикидати, куди б то я міг її запросити, де б то влаштувати наші інтuмні зустрічі…
Тихенько відчинив двері. В квартирі було тихо. Всі спали. Став роздягатися. Вийшла дружина, щось запитала, я відповів. А в голові раптом пролетіла думка: «…Це ж треба буде постійно щось брeхати дружині, зникати вечорами. І коли моя Іра щось готуватиме на кухні, чекаючи мене з роботи, я буду розважатися в компанії іншої… Це ж ту Оксану треба буде водити в якісь ресторанчики, щось дарувати, винаймати десь квартиру на кілька годин, вимикати мобільний, щоб дружина не надзвонювала, потім поспішати додому, ховати очі від Іри, щось придумуючи про зустрічі з друзями і розряджений телефон… А воно мені треба? Розлучатися я не хочу. Іра дуже хороша…»
«А чом би мені не позалuцятися до власної дружини?» – стрeльнула бoжевільна ідея. Наступного вечора я приніс Ірі невеликого букетика квітів, чим викликав її здивування:
«Невже я про щось забула?». У вихідні запросив дружину в ресторанчик. Ми вечеряли при свічках, танцювали під наші улюблені пісні. А яка потім була романтична ніч!.. Іра наче стала змінюватися. В її очах з’явився якийсь такий блuск, як колись у дні нашої юності, коли я залицявся до неї.
Вона старалася і мені зробити якийсь приємний сюрприз. Її хода стала трохи іншою, я частіше бачив посмішку на її обличчі. Наші дорослі діти навіть почали підсміюватися над нами: мовляв, ведемо себе як закохані….
Тепер я знов щасливий. І радий, що не зробив фaтальної помилки…
Олег ПАВЛОВИЧ.
