«Вже давно пора було подивитися правді в очі — стільки років життя пішло коту під хвіст». Так подумки сварила себе Олена. Але час не повернеш назад, і тепер треба було рухатися далі, навіть якщо тебе і зрадили.
Олена поспішала додому після важкого робочого дня, згорбившись під вагою пакетів із продуктами.
— Почну з вечері, а там, може, й прибирання встигну зробити, — міркувала вона про нескінченні хатні клопоти, які ніхто, крім неї, не збирався виконувати.
— Чого так пізно? — зустрів її на порозі чоловік, Олександр, виходячи в коридор. Видно було, що він чемно чекав, але водночас роздратування ледь вгадувалося в його голосі.
— Мала важливу нараду, а в магазині черга була майже сорок хвилин, — пояснила Олена, ставлячи пакунки на підлогу. Аж спину прихопило від ваги.
— Я дуже голодний. Може, швиденько вечерю зготуєш? — попросив Олександр і втомлено зітхнув.
— Ти ж увесь день удома сидів, міг би й сам що-небудь приготувати, — дорікнула Олена, хоча наперед знала, якою буде відповідь.
— Та ти знаєш, я не вмію. Навіщо продукти псувати? — знизав плечима чоловік і поквапився віднести пакунки на кухню, продовжуючи виправдовувати свою бездіяльність.
Уже більше року Олександр ніде не працював. Він покинув попереднє місце через непорозуміння з керівництвом і тепер планував «грандіозний бізнес», але поки що не доходив до реальних дій.
Олену така ситуація, звісно, не влаштовувала, та тільки вплинути на чоловіка вона не могла.
— Послухай, знайди хоч якусь роботу, а вже паралельно думай над бізнес-планом, — благала вона, коли минуло кілька місяців від його звільнення.
— Оленко, та як ти собі це уявляєш? — Олександр театрально закотив очі. — Аби досягти якості, потрібно зосередитися на чомусь одному. Інакше все буде через пень-колоду.
— А тобі не здається дивним, що я сама утримую нашу родину? — Олена сподівалася зачепити чоловіка за живе, але марно.
— Чого б це мене мало бентежити? — Олександр поглянув на неї так, ніби нічого надзвичайного не відбувається. — Ти й так добре заробляєш. Після мого звільнення ми не збідніли, тож навіщо морочити мені голову? Дай ще трохи часу: я вигадую такий бізнес, що ймовірність провалу буде нульова.
— І скільки ще тобі цього «трохи» треба? — зітхнула Олена.
— Хто ж тобі назве точну дату? Потрібно ж іще над усім добряче подумати, — з удаваною легкістю відповів Олександр. — Просто потерпи.
Олена не особливо вірила в його «шедевральну ідею», але надто тиснути не хотіла: за роки подружнього життя Олександр вселив їй думку, що вона нікому не потрібна, окрім нього.
— Ти взагалі маєш дякувати, що я тебе заміж узяв, — улюблена фраза Олександра лунала завжди, коли в них виникали бодай незначні непорозуміння. — Ти в мене дівчина специфічна.
— То чого ти зі мною? Знайшов би кращий варіант, — ледве стримувала сльози Олена, але водночас вірила цим словам.
— Бо ти господиня гарна, смачно готуєш, у нас завжди чисто, — перелічував він. — Та й у кар’єрі успіхів досягаєш, а це привабливо. Повір, знайти такого «поціновувача» як я тобі було б непросто. Усі прагнуть, щоб жінка була не тільки успішна, а й гарна.
Олені важко було слухати такі слова. Вона ніколи не купалася в чоловічій увазі, тож без нарікань прийняла образ «сірої миші», якій і так «пощастило» вийти заміж.
— Я сьогодні заночую в батьків, треба допомогти татові з авто, мабуть, сидітимемо в гаражі до ночі, — повідомив їй Олександр якось увечері. Таке траплялося не вперше за місяць.
— То вертайся пізно, все одно ж їхати недалеко, — мовила Олена з недовірою в голосі.
— Ні, це незручно. Ще розбуджу тебе серед ночі, — заперечив чоловік. — Краще ти виспишся перед роботою.
— Все одно повернись. Мені буде спокійніше, — Олена відчувала, що її обманюють, але псувати вечір з’ясовуванням стосунків не хотілося.
— Не хвилюйся, завтра буду, — сказав Олександр і вийшов із квартири, грюкнувши дверима.
Наступного дня Олена, повертаючись із офісу, випадково здибала свекра — Миколу Олексійовича.
— Добрий день, Миколо Олексійовичу. Як там ваша машина, полагодили вже? — запитала вона з ввічливим зацікавленням.
— Ой, не питай! Третій тиждень на сервісі стоїть, до пуття лагодити не вміють, — відмахнувся свекор. — Хоч би цього разу не затягнули ще на місяць.
Олені перехопило подих. «То ось воно як», — пронеслося в голові. Її ніби облили крижаною водою. Стало очевидно, що Олександр не у батьків проводив ніч.
— З тобою все гаразд, доню? — стривожився свекор, помітивши, як вона раптово зблідла.
— Так-так, усе нормально, я просто згадала про термінову справу. Перепрошую, мушу бігти, — прошепотіла Олена й утекла, щоб Микола Олексійович не побачив її заплаканих очей.
Вона ще довго блукала вулицями, не знаючи, куди подітися.
— Я ж здогадувалася, але чому ж тепер так прикро? — Олена ковтала сльози. Повернувшись додому, вона прийняла, здавалося б, остаточне рішення «зберегти сім’ю», аби не залишитись зовсім самій.
Однак відтоді нічні «вилазки» Олександра почастішали, і приховувати свої зради він уже особливо не старався. Усе-таки комфортне життя в Олениній квартирі було йому на руку, а переїжджати назад до батьківського дому не хотілося.
— Завтра йду на зустріч випускників, можеш не чекати, — заявив Олександр, обираючи краватку перед дзеркалом.
— Ви ж зазвичай зустрічаєтеся у лютому? — уточнила Олена.
— Так то Оля з Німеччини їде, вирішили ще раз повним складом зібратися, — легко відмахнувся чоловік.
— Гаразд, — тільки й відповіла вона, в якійсь мірі вдячна, що не мусить знову вдавати «ідеальну дружину» в присутності зрадника.
— Випрасуєш мені костюм? — попросив Олександр, зупинивши свій вибір на синій краватці.
Олена зітхнула й кивнула. У неї не було сил на суперечки. У глибині душі вона розуміла, що Олександр так одягається зовсім не задля колишніх однокласників.
Щоб менше проводити часу з чоловіком, Олена почала затримуватися на роботі допізна. Інколи разом із нею залишався і її начальник, Андрій Павлович — підтягнутий і привітний чоловік років сорока, завжди з доброзичливою усмішкою.
— Олено Василівно, у вас усе добре? Ви виглядаєте так, ніби от-от розплачетеся, — якось занепокоєно звернувся він, коли вони вдвох засиділися над невідкладним проектом.
— Та все нормально, я просто трохи виснажена, — відповіла Олена.
— Вашому красивому обличчю зовсім не личать сльози, — з м’якою усмішкою сказав керівник.
Олену неочікувано потішив цей комплімент; вона звикла бути «сірою і непомітною» для свого чоловіка.
— Може, вас хтось зустріне? Вже темно, — поцікавився Андрій Павлович, коли вони разом виходили з офісу близько десятої вечора.
— Ні, ніхто, я сама дістанусь додому, — знизала плечима Олена.
— Тоді я вас підвезу, і не заперечуйте, — настояв він, відкриваючи перед нею дверцята автомобіля.
Олена спробувала відмовитися, та в його голосі відчувалася така щира турбота, що вона погодилася.
Відтоді вони почали спілкуватися більше. Кожен його комплімент, кожен жест уваги зцілював Оленині загублені роками почуття.
Час минав, і Олена все менше прагла йти додому, де її чекав тільки черговий вияв зневаги. Однієї ночі вона прокинулася від гуркоту: Олександр надто шумно зайшов до кімнати.
— Чого ти так грюкаєш? — непривітно спитала вона, розплющивши очі.
— Та трохи не розрахував. — пробурмотів він, язик заплітався.
— Краще лягай спати, — пробурчала Олена, повертаючись до нього спиною. Але за якусь хвилину вона відчула сильний жіночий парфум.
— Зовсім совість утратив?! — Олена не витримала, підхопилася з ліжка. — Навіть не намагаєшся приховати свої пригоди! Від тебе несе чужими парфумами, а ти спокійно лягаєш в ліжко?
— Та це тобі здалося, — Олександр розгублено обнюхав себе, та вдаваний вираз обличчя в нього не виходив переконливим.
— Знаєш що: зараз же збирай речі й іди геть. Це моя квартира, і відсьогодні ти тут не живеш, — твердо сказала Олена.
— Чого це ти зненацька так зі мною заговорила? — Олександр ледь тримався на ногах, зате спробував знову вдати пихатість. — Ти пошкодуєш.
— Шкодую лише, що не зробила цього раніше, — відрізала Олена.
Похитавшись і фиркнувши, Олександр усе-таки вийшов із квартири, прихопивши телефон. Врешті Олександр із речами повернувся до батьків — більше Олена його не приймала.
Одного вечора, коли Олена сиділа в кав’ярні біля вікна й пила капучино, вона мимоволі почула знайомий голос.
— Отакої, кого бачу! — гучно вигукнув чоловік. Вона здригнулася.
— Олександре? — здивовано глянула колишньому чоловікові в очі. Виглядав він не так упевнено, як раніше.
— Помітив тебе через вікно, не втримався, щоб не зайти, — він без запрошення сів навпроти. — Ти чудово виглядаєш, дуже змінилася, — кинув погляд на її елегантне бежеве плаття та акуратно зібране у хвіст волосся.
— Дякую, — відказала Олена. Їй не хотілося розмовляти.
— Слухай, я скучив, — зізнався чоловік. — Подумав, може, ти даси мені другий шанс?
Олена мовчала, лише відсьорбнула каву.
— Бачив тебе з якимось чоловіком. Це? — почав він було.
— Тобі не варто втручатись в моє життя, — відповіла Олена сухо.
— Значить, ти досі сердишся. Пробач, я був не правим.
— Мене це більше не хвилює, — вона глянула на Олександра так, ніби бачитись із ним уперше й востаннє. — Насправді в мене тепер є чоловік, незабаром весілля. І, якщо ти не проти, хай це буде наша остання зустріч.
— Ти впевнена в ньому? — спробував Олександр зробити останній відчайдушний крок.
— Абсолютно.
— Олено, ну я ж.
— Усе, залиш мене в спокої. Тим паче я на п’ятому місяці, тому бувай і щасти, — кинула вона йому.
Олександр знітився й, буркнувши щось під ніс, швидко вийшов із кав’ярні. Майже одразу до столика підійшов статний Андрій Павлович, ніжно посміхнувся й поцікавився, чи все гаразд.
На це в Олени сяйнула тепла усмішка — та сама, у якій світилася любов. Він розповідав їй про весільні приготування, мрійливо говорив про їхнє майбутнє.
Олена слухала його, і її серце співало. Вона знала, що нарешті знайшла своє щастя — там, де на тебе дивляться закоханими очима ти не повинна доводити власну цінність щодня.
Головна картинка ілюстративна.
