– Доню, ти не надійся, що ти будеш з ним щаслива. Подивися на нього і на себе. Вдячність пройде – і оком не змигнеш. Раджу тобі з ним життя не зв’язувати.
Я не хотіла це слухати і швиденько намотувала шарф та вдягала пальто, не хотіла навіть глянути в дзеркало аби одягти шапку, бо знала, що там гляне на мене я, гляне і потвердить, що мама була права.
Моя мама вчителька і завжди мене вчила, що не можна сміятися без приводу, хвалитися, бо ж люди мають похвалити і чекати, коли тебе оцінять. Я це все ретельно виконувала і сиділа тихо на полиці жінок, які прагнуть щастя, припадала порохом довгі сорок років.
Це маму неймовірно дратувало і вона казала аби я сиділа ще тихше і ще скромніше, бо он інших беруть заміж, а мене ніхто.
Завдяки бабусі і мене була власна квартира, хоч мама й була не рада, що я там живу сама замість того аби її здавати і отримувати гроші та все копійка до копійки складати і тягти лямку життя разом з нею.
Але бабуся мені сказала, що вона з того світу буде наглядати чи я живу в її хаті.
– Дитино, я все буду бачити. Як ти підеш жити до матері, то я цього не витримаю!
Та й, якщо чесно, то я не могла з мамою жити, адже вона вважала, що я недостатньо стараюся для того аби вийти заміж, а я вже й рукою махнула. Не беруть таких як я заміж, а беруть гарних і вродливих.
Але тут бабуся звідти напевно мені постаралася, бо оселився в нашому домі чоловік з сином. І такий гарний чоловік.
І так якось вийшло, що я раз привіталася, далі пригостила варениками, далі вже Мишко після уроків приходив до мене, щоб я зробила з ним домашнє завдання, далі Семен почав приходити до мене і просто сидіти на кріслі та дивитися, як ми щось ліпимо чи клеїмо на урок, як вчимо разом вірш, як я міряю малому температуру.
Краплинка по краплинці і цеглинка по цеглинці я вибудовувала дім з любові, щоб там оселилися ці двоє чоловіків. І вони захотіли цього!
– Оленко, ти може чекаєш романтики, але я того не вмію. Давай жити разом. Мишко без тебе вже не може та й я теж звик.
Може, не таке освідчення, як в кіно і не такі слова, але ж і я не акторка, а звичайна жінка. Я погодилася і пішла сказати мамі, що нарешті мене розгледіли на тій полиці під товстим шаром пилюки і беруть заміж.
І вона «оцінила» жениха і мене.
Казала, що то надто вродливий чоловік і це тепер, коли він розгублений після відходу дружини, він буде зі мною, бо я є нянькою для його дитини. А потім почнуться і пізні наради і відрядження. Бо я не надто гарна.
Виявляється, справа таки в зовнішності, а не в тих чеснотах, які вона мені прививала всі ці роки, замість того аби вчити як підвести очі.
Я була така розгублена, що й не знала, що робити.
Семен побачив, що я сама не своя і прямо спитав, в чому річ і я зізналася.
– Оленко, навчитися підводити очі, то не найважче в стосунках. А от мати таке терпіння як в тебе, стільки добра в серці, стільки віри в людей, то таки мало мені пощастити. Ти мені вся подобаєшся і я спішу додому, щоб відпочити тут з тобою і сином.
Я наважилася на цей шлюб, навіть, якщо ці слова, що він мені сказав будуть перші і останні. Хай я буду згадувати, що у мене була родина, ніж буду слухати маму і далі сидіти самотою в своїй квартирі. Може, мама й справді хоче мені добра, але думаю, що зараз це не її справа. Чи не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
