fbpx

Почувши про те, що до нас на гостину їде свекруха, я мало свідомості не втратила. Роззирнулась довкола і знесилено захникала, бо не знала з чого починала порядки наводити, навіть шпалери переклеїла, аби ж дім був до її прибуття ідеальним. Чоловік із мене сміявся, а я ногами тупотіла від обурення. Уявіть моє здивування, коли свекруха переступивши поріг, також на сміх мене підняла

Почувши про те, що до нас на гостину їде свекруха, я мало свідомості не втратила. Роззирнулась довкола і знесилено захникала, бо не знала з чого починала порядки наводити, навіть шпалери переклеїла, аби ж дім був до її прибуття ідеальним. Чоловік із мене сміявся, а я ногами тупотіла від обурення. Уявіть моє здивування, коли свекруха переступивши поріг, також на сміх мене підняла.

Я виховувалась у матері і бабусі для яких ” а що люди скажуть” було найголовнішим словом і провідником у житті. Ми найпершими білили дерева паркан і хату, бо люди повинні бачити, що ми гарні господині. Ми готували тільки із відчиненим вікном, аби всі чули, що у нас смачно наварено. Ми у спеку стояли на городі до запаморочення, бо ж жодної бур’янини бути не повинно.

Моя мама сорок років прожила із чоловіком, якого на дух не переносила вже, бо ж піти від нього то буде сором від людей. Та й як можна “а що люди скажуть”.

Коли я вийшла заміж за свого Тараса, то хоч і виїхала зі свого села, але привезла з собою у новий дім оте вічне “люди подумають”. Я все так же двічі на рік фарбувала паркан, підмітала подвір’я о п’ятій ранкуі готувала із відчиненим вікном.

У мене був найчистіший город і найошатніший квітник, і не тому, що мені те подобалось, а того, що от так бути повинно Я клала своє життя, свій час і всі свої інтереси на те, аби не осоромитись перед людьми і не дай Боже, аби про мене не сказали якого слова кривого.

Мені було прикро, що чоловік не розумів мене зовсім. Коли я прокидалась рано для того, аби підмести подвір’я і перед ворітьми, він лиш сміявся і казав, що я трішки палицю перегинаю. Він не розумів, чому потрібно пересапувати в восьме город і втретє за сезон білити дерева.

Тож коли його мама з якою я знайома не була особисто, сказала, що таки приїде з Канади до нас на гостину, він також не розумів, чого ми мусимо переклеїти шпалери, придбати нові штори і замінити люстру в коридорі.

Я носилась із мокрою спиною, а він сміявся. Ну так, до до нього ненька їде, а до мене свекруха прибути повинна була. Та ще й я у її домі господарюю який рік. Уявіть, як я переймалась, аби вона не сказала, що я не хороша господиня. Навіть, на горищі в сараї я підмела, бо свекрухи, так мама мені не раз казала, тільки в очі добрі, але нічого хорошого від них чекати не потрібно було.

До приїзду Наталі Василівні мій дім, двір, погріб, сарай і літня кухня, блищали ідеальними порядками. А я аж схудла від хвилювання. Уявіть моє здивування, коли переступивши поріг, моя свекруха роззирнувшись довкола і сплеснувши руками голосно засміялась:

— А де бахіли узяти і чи потрібні стерильні рукавички? – обіймаючи мене запитала. – Дитино, ти мене вибач, але ти хоч спиш? Мати рідна, та в мене тут таких порядків з роду віку не було, аж соромно перед тобою, синку.

І знаєте, виявилась моя свекруха не інспектором, а людиною, і людиною зовсім не тако, як мені її малювали. Їй не були важливі ні порядки, ні натерта до блиску люстра, на город і той вона пішла лиш на третій день. Наталі Василівні були цікаві ми, а не ідеально складені в шафі речі. Вона гралась із онуком, а не зазирала за тумбочку, а чи бува не завівся там у мене пил.

За той місяць, що вона у нас гостювала я вперше зрозуміла, що й не жила до того. Виявляється. у тому що можна прокинутись о дев’ятій, нічого непристойного немає. Двір можна підмести раз на тиждень, а підлогу помити раз у три дні. Та й речі вона не прасувала одразу після прання, а тільки тоді, як вона їх одягатиме.

Мене вона спиняла на кожному кроці і все сміючись просила звернути увагу не на порядки, а на дитину і чоловіка. Навіть путівку нам трьом до санаторію подарувала, аби я нарешті відпочила і зрозуміла, що в житті головне.

Два роки відтоді минуло. Знаєте, я все ще підмітаю щоденно подвір’я і мию підлогу кожного дня, але то більше для себе, а не від людей. Коли мене починає хвилювати, що трава перед парканом на пів сантиметра вища ніж повинна бути, я телефоную Наталі Василівні. Ми з нею розмовляємо за чашкою ароматної кави про книги, театр і те, як росте мій син. Я заспокоююсь.

А люди? На те ми й люди, аби про щось говорити і усім вгодити не можливо.

Як добре, що в мене є така прекрасна свекруха, яка відкрила мені очі і вчить жити своїм життям, а не класти його під ноги тому “а що скажуть люди”.

А маму із бабусею шкода. Шкода, що у їхньому житті не зустрілась така ж людина.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page