Могло б здатися, що це якесь Новорічне чудо, що все ось так випадково сталося: я сама, він сам і я нарешті захотіла бути жінкою, а не в’ючною твариною. Але все спихнути на «чудо», то недооцінити все те, через що мені пройшлося пройти, дати комусь надію, що все саме собою стається і варто лише дочекатися. Я ж так само у це вірила, що варто захотіти і правильно молитися, то все саме собою станеться.
Але почну з кінця, щоб ви зрозуміли, яка була чудова картинка. Я одягла гарну сукню, яка мені личила і як тільки надумала сідати з дітьми до святкового столу, то пролунав дзвінок у двері і на порозі стояв він, Славко, моя шкільна любов. Він простяг мені квіти і сказав, що радий мене бачити. І жили ми довго і щасливо…
Ну, ми поки вчимося жити довго і щасливо, але перед цією кінцівкою було ціле життя, мій шлях, який мене привів до такого фіналу.
Мені завжди було важко вибрати собі сукню, фігура підводила і ціна, ці два фактори завжди диктували свої умови, тому справді гарної сукні, яка мені личитиме я за всі свої сорок років ніколи й немала.
Коли вийшла заміж і пішли діти, то дуже хотілося чогось практичного, щоб можна було комбінувати з кількома речами і не обтяжувати й до того мізерний сімейний бюджет.
Я завжди була така, правильна і чесна, вважала, що сімейного воза треба тягнути вдвох, тому як впряглася біля чоловіка, то нарівні. Всі кошти в сімейний бюджет, а що залишиться, то найперше на житло, а потім на чоловіка, а далі на мене.
Я здогадувалася, що в чоловіка є заначка, але думала, що це на якійсь екстерні випадки, коли нема де позичити і тут він дістане так скаже-ось, я ж чоловік, я все стараюся для родини.
Коли старша донька вирішила піти вчитися, то я з надією подивилася на чоловіка:
– Степане, я знаю, що в тебе є гроші. Інна не вступила на державне, то треба їй оплатити навчання.
– Які гроші? Я тобі що банкомат?
Це був льодяний душ. Де ж він діває гроші, у нас ні машини, ні гаража, ні дачу, до рибалки він байдужий…
А якось подруга й просвітила.
– Чого не хвалишся тими сережками, що тобі чоловік купив? Дуже гарні.
– Сережки? Коли?
– Ой, я зіпсувала сюрприз? Прошу, зроби вигляд, що ти здивована, він так довго обирав, все просив приміряти. Дуже старався.
– Добре, зроблю, – що ще я мала сказати, я була справді здивована.
А далі і в телефон зайшла і подивилася, які подарунки отримує та, поки я тягну свого воза. Їй путівку на море, а мені набір посуду…
Коли дійшло до відвертої розмови, то він так здивувався, що мені треба щось.
– Тобі навіщо?
В його питанні було все: від здивування, до обурення.
Донька залишилася з ним, сказала, що так їй легше вчитися буде, а я зібрала речі та молодшу доньку і поїхала до матері.
Мене ж так вчили, що як тільки ти все правильно виконаєш, то буде винагорода, а тут все поламалося, адже винагорода була, тільки не мені. Навіщо старатися? Хай все йде, як йде.
Напевно, щось не так з моїми бажаннями, вони для стандартної фігури, а не для моєї.
Влаштувалася тут на роботу і отак ходила на роботу, з роботи, магазин і дім, готувала вечерю, питала за домашку і спати, щоб наступний день був таким самим.
Зустріла давніх друзів і хоч тут була якась радість від того, що я колись була така, класна…
Ірина мене вмовила походити по магазинах.
– І собі щось прикупиш.
– Та де, не на мою фігуру.
– А що з нею не так? Гарне підкреслити, а заве приховати та й усе.
– Я теж так думала, – криво усміхнулася я.
Але Ірина впевнено повела мене в один магазин, де була дуже компетентна власниця і одразу мені запропонувала кілька варіантів. Ціна справді була висока, але воно того вартувало, бо я обрала те найкраще плаття на особливий день.
– Візьмеш на корпоратив, – сказала подруга.
– Ні, навіщо його нищити. Там ще обіллють, я в шафі повішу і буде стояти до якогось справді гарного моменту.
– Ти невиправна, – засміялася вже Ірина.
Відтоді у мене вселилася якась надія, я відкривала двері шафи і розуміла, що щастя ще можливе і варто його лише дочекатися.
Наближалися свята і я давно перестала їх відрізняти від буднів. Ще з дитинства тільки мама переодягалася до святкового столу. А ми як ходили в домашньому, то так і сідали.
– Мамо, а як захляпаємо одяг, – відповідали ми хором з братом на вимогу мами переодягтися.
І так повелося, що й з Семеном я сідала до столу чи в піжамі, чи в халаті домашньому, чи в светрі розтягненому…
І ось свято прийшло, сніг падав і прикрашав вулиці, горіли ліхтарі і підсвічували на гілках дерев іній. Було так гарно, що я захотіла теж бути гарною, просто так, для себе.
– Вікусику, ми перевдягаємося до столу.
– Нарешті, – прошепотіла мама і кожен пішов у свою кімнату.
Я одягла плаття, воно було чудове і я почувалася чудово. Зупинилася на якусь мить і ще раз виглянула на вулицю. Як же гарно…
І це те, що розповів мені Славко.
Він так само вернувся додому після невдалих стосунків. Дружина не хотіла мати дітей, але як виявилося згодом, не хотіла від нього. Він залишив їй усе, а сам вернувся до нашого двору.
– Ти сама знаєш, робити у нас нічого, от я інколи просто вимикаю світло і дивлюся на будинки, уявляю, які там щасливі люди живуть, що десь мене чекають. А тут ваше вікно і … ти. Ти пригадуєш, як ми гуляли по місту без шапки, я хотів тебе поцілувати, але твій ніс був наче в сніговика? А ти сказала, що мій не тепліший… І я давно думав піти до тебе, я ж знаю, що ти сама живеш, мама моя переказувала та й Ірину я бачив. Але все не наважувався. А далі вирішив, що от настануть свята і я матиму привід, куплю букет і привітаю тебе і все у нас буде чудово. ти не уявляєш, скільки тут букетів зів’яло. А я все не наважувався. А тут ти у вікні, наче мене кличеш і я зрозумів, що час, ну й квіти не зовсім зів’яли…
І жили ми не чекаючи чуда
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
