Це було у моїй юності, ми зі Світланою виросли по сусідству, не одне взуття зіпсували на ковзанці разом, на річку ходили, мінялися одягом, щоб гарно на танцях виглядати. Вона мені була більше, ніж подруга, навіть за сестру рідніша, бо знала всі мої секрети, а я її.
Стали ми нарізно бути, лише тоді, коли після дев’ятого класу я пішла на медсестру вчитися, а вона на швачку. Але ми все одно приїжджали в село і ділилися секретами. Так я й дізналася, що Світлана закохалася і от-от їй хлопець зробить пропозицію.
– Він такий гарний, що аж подих спирає, – казала замріяно вона, а я лише раділа за неї, – Ти будеш першою дружкою, а в нього такі гарні друзі і ти своє щастя знайдеш!
Я сприйняла таку обіцянку на віру і почала просити маму аби відкладала потроху на весілля, бо я мала гарно одягнутися і взутися, зачіску треба було зробити. Все у мене вже було готове і через тиждень в Світлани весілля.
Молодого я не бачила, але ввечері Світлана переказала мені аби я прийшла, бо прийде молодий з дружбами. Я прихорошилася і побігла дивитися на свого дружбу, щоб потім цілий вечір мріяти.
Перезнайомилися ми і тут почав молодий мені компліменти сипати, очей не зводити. Світлана це побачила і відвела мене в сторону:
– Йди, Ольго, додому, – каже вона.
Я тільки йти як тут вже мене назад Світлана вертає – Мирослав десь дряпнувся і треба обробити ранку, а я ж медсестра.
Я те все бинтую під пильним поглядом подруги, а молодий мені й каже, які у мене ніжні руки і він обов’язково прийде до мене на перев’язку.
– В медпункт піди, – сказала я і пішла додому.
Тільки я вклалася спати, як тут мені камінці в вікно полетіли і то так настирливо, що я вже думала, що вікно піде, я тоді відкрила і побачила Мирослава.
– Красуне, чого я тебе раніше не бачив? Ходи прогуляємося.
– Пізно вже і гуляй зі своєю жінкою, – відказала я, – а мене не займай.
Ось на цьому й була вся пригода і історія, але на ранок прибігла до мене Світлана і сказала, що не хоче мене бачити у себе на весіллі.
– Не приходи, раз ти мого хлопця хочеш забрати!
– Світлано, ти що?!, – я не могла повірити, що вона таке про мене думає, – Та він мені й не здався! А ти сама придивися, що то за фрукт такий, щоб потім не жаліти!
– Це ти їдь геть і на очі мені не попадайся, подруго, – фиркнула вона і пішла.
Я одразу ж зібрала речі і поїхала на навчання, хоч була відпросилася на весілля. Дуже довго переживала, як так подруга могла зі мною вчинити, проміняти мене на якогось хлопця, який ще й від неї хоче гуляти!
Моя доля склалася в місті і я хоч і приїздила в село до батьків, але ніколи відтоді не бачилася зі своєю найкращою подругою. Знаю, що вона отак по селу не раз бігала та шукала чоловіка, вже у всіх на язику вона і її Мирослав, але те її не спиняє і ніяких висновків вона не робить. Якщо випадково побачимося в автобусі чи магазині, то вона від мене голову відвертає й досі, уявляєте? Я не можу собі пояснити такої поведінки, але висновки я зробила такі – моя найкраща подруга, то подушка. Як би я не хотіла щось розказати про своє життя особисте, то розумію, що люди тільки рознесуть і перекрутять. Нащо комусь робити радість зі своїх проблем?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
