– Вітаю тебе, Іринко, з п’ятдесятиріччям і бажаю аби тобі й надалі так щастило в житті, як до тепер, бо Бог тобі дав доброго чоловіка і свекрів, добрих дітей. Тому дякуй Богу і молися Йому. Вітаю!
Ні, я й до того чула від неї фрази, як мені все легко в житті дається, але так мене знецінити? Впало мені все на голову: і чоловік добрий, і свекри прекрасні, і діти виховані, а я сама тут аж ні до чого.
Проте, ще недавно, вона мені сама радила тікати від чоловіка світ за очі, коли я прийшла до неї з дитиною аби перебути просити притулку! Так, то було двадцять років тому, але я це пам’ятаю як зараз!
А як відмотати ще до часу, коли я тільки з Миколою почала зустрічатися, то вона мені говорила наступне:
– Навіщо тобі такий хлопець? Ні подарунка людського, ні в ресторан не веде тебе, то для чого з таким бідаком життя планувати? В тебе всі шанси знати собі хлопця багатого.
Але я таки вийшла заміж за Миколу і ми прожили не скажу, що безхмарно, бо всяке було, але за ці роки я для себе зрозуміла одне – моя родина найважливіша і мене має хвилювати лише це.
Проте, чоловік не пройшов випробування десятьма роками і загуляв, у мене тоді лиш був старший син і я пішла від Миколи. Вирішила перебути кілька днів в найкращої подруги, тим більше, що вона була сама, бо черговий чоловік її не влаштовував.
– Правильно, не треба пробачати, бо раз попустиш і все життя буде тобою нехтувати, – радила вона мені, – Нічого, віддаси малого батькам, а сама якось влаштуєш своє особисте життя.
Я не хотіла думати ні про яке особисте життя, всі мої думки були про дитину і як її виростити і дати майбутнє.
На той момент у мене зі свекрами були стосунки прохолодні. Я не лізла до них з питаннями, ввічливо говорила і не брала до серця ті слова, які мені переказували добрі люди, що вони на мене говорили. Але свекри вплинули на мого чоловіка і він прийшов мене перепрошувати. Казав, що то було вперше і востаннє, немає нікого кращого за мене і нашого сина.
Я чоловіка пробачила і скоро у нас з’явилася друга дитина, донечка.
Через все я пройшла – і через нестачу грошей і звинувачення несправедливі, і слова криві, і дитячі докори, що вони не мають того, що мають інші, але я те все хоронила в своєму серці, знала, що не варто роздмухувати зі слів пожежу, бо вона спалить мою душу.
Там мовчала, там працювала, там недосипала очей, там терпляче пояснювала, там змовчувала, там сиділа в ванній при включеній воді, там не йшла додому, поки не перестануть палати щоки, там молилася аби Бог мені дав розуму вчинити правильно.
Чоловік у мене був доглянутий, в хаті чисто, діти були навчені до порядку і мали свої обов’язки. І от мені п’ятдесят років і я пройшла пів життя, будувала його з маленьких цеглинок, хоч їх ламали не лише обставини, але й мої рідні, найулюбленіші люди, але виявляється, це все мені впало з неба і тут нема ніякої моєї заслуги і це каже подруга! Подруга, якій я виливала душу і шукала підтримки і розради, подруга, яка не раз в мене сиділа і виливала свої жалі і бачила мою родину зсередини, що ніхто навколо мене з крильцями не пурхав.
А ще мені щемно, що всі навколо загуділи, що так-так, Богові треба подякувати, що отак їй пощастило.
Хотілося мені здерти скатертину зі святкового столу і гримнути дверима, але ж де я це зроблю… Якби мені всі намагалися догодити, то так би й було, а це ж я маю всіх розуміти і не псувати людям свято і апетит. Тепер от сиджу і думаю, чи й справді, я все намарно будувала і берегла, якщо це ніхто не цінує?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
