Подруга моя вийшла заміж за Петра, бо дуже його любила і хоч він ще студентом те й робив, що бринькав на гітарі і прогулював пари, але вона чомусь вирішила, що буде жити з ним щасливо. Ми з нею жили в одній кімнаті в гуртожитку і ця велична історія кохання розвивалася у мене на очах.
– Людо, навіщо ти йому гроші позичаєш, – питала не раз її я, – адже тобі й самій треба, та й ми вже їсти не маємо чого і треба піти закупитися, а ти вічно мої продукти їж.
– Що, тобі для мене шкода мівіни?
– Після того, як я бачу, де ти діваєш гроші, то так!
Саме через Петра ми й посварилися тоді і вона не взяла мене в дружки, але я була певна, що цей шлюб недовговічний. Проте, вже двадцять п’ять років Петро і Людмила живуть разом, вічно невдоволені один одним.
Ми з подругою помирилися через кілька років і вона отак приходить, як називає «відвести душу».
– Людмило, але ж ти бачила з самого початку, який Петро є і він ніколи не старався бути кращим, ніж був насправді.
– Бачила, але я була певна, що я зміню його своєю любов’ю, що він побачить, як я стараюся для нього і зрозуміє, що треба робити все для мене і для дітей.
І ось минуло двадцять п’ять років, Людмила працює і непогано заробляє, тягне на собі побут, виховала двох дітей, вивчила їх і вже домовилася за роботу. Вона такий собі командир в спідниці, який веде всіх до щастя, а позаду ще плентається Петро, який живе у своє задоволення і не дуже хоче до світлого майбутнього за дружиною.
– Знаєш, я думала, що він мудріший і якось приховуватиме свої інтрижки, але ж ні! Навіть, не маскує їхні імена, так і пише і ще й повідомлення не видаляє!
– І що ти робитимеш?, – питаю я її з надією, що це вже крапка і вона нарешті зробить те, що мала й не починати.
– Ні, я йому не дам ніякого розлучення, адже на квартиру я заробляла і більше вклала, ніж він, а прийдеться ділити навпіл! Думаю, ще пару років і його попустить. Але ж ти собі уявляєш, який він немудрий, що отак палиться?
Людмила була щаслива з того, що вона отак підловила чоловіка і він виявився доволі безхитрісним. Але я тут вже зареготала на весь голос і дуже тим спантеличила свою подругу.
– Людо, я тільки хочу уточнити. Тобто, ти все життя працювала на Петра, тягнула на собі дім, дітей, роботу, догоджала йому в усьому, ніколи не підштовхувала до того аби він знайшов кращу роботу і став в родині годувальником. Пробачала йому всі гульки, які він навіть не приховував і плануєш і далі пробачати. І при ось цьому всьому, ти вважаєш свого чоловіка недалеким? Ти ось це серйозно? Мені здається, що все якраз навпаки.
Подруга вся спаленіла, а потім причепилася до моїх слів і почала все перекручувати, мовляв, я хочу аби вона була одинока і не мала на старості літ з ким поговорити і я просто колись була в Петра закохана і чекаю, коли вона його покине. Ну, я вже й сама не витримала, бо так само терплю всі ці її мексиканські пристрасті стільки років, здавалося б чого?
Тому я закрила за Людмилою двері і полегшено зітхнула, що хоч отак, але позбулася цих надокучливих розмов, які нікуди не приводять, маю примарну надію, що й вона закриє двері за Петром. А ви як вважаєте – буде таке чи ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
