НІЧ ПРОЗРІННЯ (БУВАЛЬЩИНА)
Світлана спізнилася на автобус. Усього якихось десяти хвилин забракло їй, аби не опинитися зараз серед липкого мокрого чи то снігу, чи то дощу у тенетах вечірнього міста. І все — через ті безглузді збори! Ще й удома сваритимуть, бо ж і до цього часу мають її, терапевта дільничної амбулаторії, за дитину. „Ось вийдеш заміж, — казала мати, — тоді й виростеш!” А де ж той заміж, коли усі хлопці або виїхали з села, або одружились, або ж спились, поки вона студіювала у Вінниці медицину.
«О! — сяйнула думка. — Та ж тут, у місті, живе подруга ще зі студентських років, Надійка! У неї й переночую!».
За матеріалами – Золота пектораль.
На хвилі спогадів про кращі роки навчання шукала незнайому вулицю: Надійку про свій прихід не попередила, бо хотілося зробити сюрприз. А щоб зустріч була теплішою, прихопила з собою їхній улюблений торт і м’яку іграшку-котика, яких, як пам’ятала, подруга колекціонувала з дитинства. “В очікуванні” зустрічі нетерпляче натискала кнопку дзвінка, чула, як поспішає до дверей господарка квартири.
— Ой, Світланко, яка я рада, що ти зайшла! Ти звідкіль така, мов Снігуронька? Що ти робиш у місті в таку пору? Як живеш? Заміж не вийшла? — цокотіла подружка, допомагаючи Світлані витрушувати дрібні крупинки льоду з кожушка, а та раділа: не змінив час любої подруги, даремно вона так хвилювалась, перепитувала себе: чи то хоч упізнає її… Коли перші розпитування вщухли і дівчата зручно вмостилися біля торта, Світлана, трохи ніяковіючи, мовила:
— Знаєш, Надю, а я до тебе не просто в гості. Мій автобус давно пішов, і мені ніде переночувати. Тому подумала, що ти не виженеш. Разом і поговоримо, і інститут згадаємо, — і, посміхаючись, додала: — Хіба ж така дружба, як наша, забувається?
Подруга якось дивно поглянула на Світлану. Довго вивчала візерунок скатертини, а тоді знічено підвела очі:
— Ти не сердься, Світланко, але сьогодні я чекаю свого друга. Ну, ти ж сама розумієш…
— Та що ти, що ти, Надю! Це ти мені пробач, що я так невчасно. Я… я піду, ти не хвилюйся, я не заважатиму, я все розумію, — говорила швидко, аби не мовчати. Винувато посміхаючись, задкувала до дверей, і аж на вулиці, знову умита мокрим снігом, опанувала себе. „Сама винна, — картала себе. — Чом було не попередити, що прийду?”! собі ж заперечувала: „А до кого б ще мала йти проти ночі? З усіх знайомих вона — найрідніша душа”.
Зупинилася. Куди подітися? Відповідь підказав далекий гудок тепловоза, і ранку дівчина дочекалася на залізничному вокзалі. То була ніч прозріння.
…Наступного дня в сільській амбулаторії зранку розривався телефон.
— Де ти була? Я так хвилювалася за тебе! Могла б і подзвонити. Знаєш, а ти даремно пішла, я вчора була сама, бо він-таки не прийшов! — торохтіла колишня подруга, навряд чи усвідомлюючи, що за її словами хвилювань — холод.
Світлана мовчки поклала слухавку, а тоді просочила серветку і ретельно витерла телефон, змивши з нього сліди щойно чутої нещирості.
Автор – Леся Гудзь.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
