Старша донька пише: «Дивись, що я знайшла!». І надсилає чорно-білу фотографію. На ній її мама, перша моя дружина. Їй тоді було дев’ятнадцять, тобто як донці зараз. Фотка зроблена в розпал нашого роману, майже тридцять років тому. Вона там худа, з дуже густим волоссям, страшенно красива.
Я навіть відчув, як серце забилося сильніше.
Так, відповідаю донці, твоя мама була прямо ух! Не дарма я довго бігав за нею. “Ще б! – сміється донька. – Така вона класна. За нею багато хлопців бігали, думаю».
Потім я довго розглядав цю фотку, посміхався. Адже я дуже любив цю дівчину.
Попереду у нас п’ятнадцять років шлюбу, фінал якого був зовсім поганий, попереду у нас сварки, болісне розставання, попереду у нас багато чого. Наші характери зіпсуються, ми розтовстіємо і станемо занудами.
Але на цій фотці класна дівчина, яку я дуже любив. І насправді, люблю досі.
Як добре, що десь зберігаються старі фотографії наших юних дружин. Їх треба берегти. Іноді діставати з запорошених коробок, розглядати. Знаєте, це як вітамінка для одряхлих почуттів.
Ось живуть двоє ціле життя, набридли один одному, сплять в різних кімнатах. Діти виросли, об’єднує двох лише житлова площа, поїздки влітку на дачу і по суботах в «Ашан» за продуктами. Життя їх тужливе, як лютневий вечір. І ось тоді потрібні ці давні фотки. Тоді їх черга.
Жінки, яким за сорок, часто «повертаються» в юність. Розглядають старі фотографії. «Ось ми на першому курсі… А це я з Пашкою, моїм залицяльником, не знаю, де він зараз… Ой, а це я на дискотеку йду, оце зачіска мене, хахаха! І таке міні, нічого собі!».
Їм хочеться бачити свої гнучкі талії, стрункі ноги, буйне волосся і глузливі очі. Для жінок, яким за сорок, це важливіше, ніж сеанс у психолога. Це корисніше, ніж візит до косметолога. Це найкраща процедура. «Адже це ж я! Я! Я! І напевно не дуже я змінилася?»
Але, можливо, ще важливіше – дивитися ці фотки чоловікам. Навіть колишнім. Щоб згадати дівчину, в яку він закохався колись. Яка переводила його своїм міні і піснями групи А-ha або «Браво». Щоб в цій втомленій, повненькій жінці поряд побачити цю дівчину. Почути звук древньої касети. Щоб вигукнути «Ого!», Щоб відіграти свою роль емоції, що задрімали, щоб вночі не хропіти тупо, а зайнятися напівзабутою і важливою справою. Тому що та дівчина нікуди не поділася насправді, вона ж тут, лише простягнути руку. Обійняти і сказати: «Як же я тебе люблю».
Всі ці зайві роки, сварки і кілограми – обман. Їх не було. Ми такі ж юні, наївні, щасливі. Ну хоча б на годину. Хоча б на півгодини.
Нам дуже потрібні ці фотографії з запорошених коробок. Тому що там, в глибині, в шафах-антресолях, заховане головне – наша любов…
Автор: Ігор Гyбеpман.
Фото ілюстративне.
