Ми з чоловіком живемо в законному шлюбі п’ять років, але з дітьми не поспішаємо. По-перше, ми хочемо виплатити іпотеку скоріше, тому працюємо майже цілодобово, по-друге, ми з чоловіком поки обидва не готові до появи в нашому житті дитини, тому що повністю доведеться перекроювати модель життя. Тому вирішили не гнати коней.
Нас з чоловіком все влаштовує, нам всього по двадцять шість років, як на теперішній час цілком нормальний вік для того, щоб тільки замислюватися про дітей. Свекруха до нас не лізе, у неї своїх турбот вистачає, у чоловіка є молодші брат і сестра, яких ще виховувати і виховувати.
А ось моя мама – це зовсім інша історія. Вона вважає, що раз ми одружилися, то повинні відразу принести їй онука.
– Не хочуть вони поспішати! А навіщо тоді одружилися? Що це у вас за сім’я така – без дітей! Люди одружуються, щоб діточок мати, ось тоді вони сім’я, а ви так, живете разом поки, – говорила вона нам при кожній слушній нагоді. Саме через такі розмови ми намагалися зустрічатись з моєю мамою рідше.
Жити з мамою я не хотіла категорично. Вона живе за своїми правилами і в її будинку все повинні ходити по струнці. Це і мені складно терпіти, про чоловіка вже не кажу.
Але справжньою неприємною несподіванкою для мами стало, те, що ми завели собаку. Вона тоді місяць невпинно читала мені нотації, що пора не тварин заводити, а дитину, це в мені материнський інстинкт так проявляється. Переконувати її було марно. Мама якось перевернула ситуацію так, що це через собаку ми тепер не хочемо думати про продовження роду. Ніякі доводи до уваги не беруться. Особливо “підкріплювало” її теорію те, що собаку ми взяли з притулку.
Пес у нас жив уже рік, тому з часом мама змирилася з тим, що він у нас є. Навіть гостинці іноді йому приносила.
Зазвичай ми з чоловіком їздили у відпустку на машині. Для поїздок обирали якісь найближчі цікаві міста. Чисто так, щоб обстановку змінити і трохи розвантажитися. На повноцінну відпустку у нас не вистачало грошей, кожну вільну копієчку ми старанно несли в банк. Щоб там не думала мама, іпотеку хотілося закрити скоріше.
Цього року вдалося урвати максимально дешеві квитки в Єгипет, куди ми дуже і дуже давно хотіли потрапити. Такий шанс втрачати не хотілося, тому ми з чоловіком швиденько почали збиратися в дорогу.
Була тільки одна проблема – куди подіти собаку. Як на те, всі друзі або роз’їхалися, або з дітьми. До свекрухи теж не повезеш, сестра чоловіка не може дихати коли є шерсть. Ситуація була складна, я вже думала, що накрилася наша поїздка, але раптово свою допомогу запропонувала мама.
Вона сказала, що її не важко посидіти з собакою, поки нас не буде. Я була просто щаслива, ніяких сюрпризів я від мами не очікувала, думала, що вона давно змирилася з його присутністю в нашому житті. Залишивши мамі всі належні інструкції, ми з чоловіком зі спокійною душею поїхали.
Повернулися ми в порожню квартиру. Спочатку подумала, що мама просто відвела пса гуляти. Але потім не побачила ні лежаночки, ні мисок, ні іграшок і занепокоїлася. Півгодини я додзвонювалася до мами. Коли вона нарешті взяла трубку, відразу запитала про собаку, не відповідаючи на її питання. Мама трохи потягнула час, а потім сказала, що віддала її назад в притулок. Я так і сіла на підлогу.
– А що такого? Ви через цю собаку онуків мені досі не подарували. Віддаєте йому всю увагу і любов. Все, немає у вас собаки, онуками мене ощасливте, як нормальні люди.
Дослухувати я її не стала, кинула трубку і відразу з чоловіком рвонули в притулок.
В житті так не плакала, як там – нам не хотіли віддавати собаку. Волонтери взагалі не хотіли спілкуватися, тому що собаку віддавали зі словами, що в родині скоро буде малюк, а собака тільки заважає. Чоловік пояснив, що це теща вирішила нам так “допомогти”, коли ми були у відпустці.
Довелося показувати квитки, пояснювати, як так вийшло. В основному спілкувався чоловік, я від сліз могла тільки гикати і підвивати. В результаті нам вдалося переконати волонтерів, нам вивели собаку, пес був щасливий, ми з чоловіком теж. Ми залишили волонтерам свої контакти, щоб вони могли якийсь час стежити за долею колишнього підопічного, а потім поїхали додому.
Мама намагалася вийти зі мною на зв’язок, навіть приїжджала до нас, але я відмовляюся з нею спілкуватися. Цього вчинку я їй не прощу. Всьому є межа. Мою крайню вона перетнула.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
