Дочка вискочила заміж у дев’ятнадцять років, хоча я просила її подумати, почекати, але вона вирішила по-своєму. Чоловікові було теж не дуже багато – двадцять один. Жити молоді пішли до його батьків. Там дочка витримала недовго, свекруха її виховувала щодня, а чоловік не втручався.
Перебралися вони до мене. Хоч і не подобався мені такий гуртожиток, але діватися було нікуди. Дочка при надії, якщо будуть орендувати, то на життя вистачати вже не буде, а дитинці стільки всього купити треба. Стали жити разом.
Я молодих толком не бачила, тому що сама вранці йшла на роботу, коли вони ще спали, а ввечері їх вдома не було. Не знаю, дочка каже, що на роботі вони, але мені здавалося, що гуляють десь, тому що грошей у них не додавалося, хоча жили у мене на повному забезпеченні.
Коли дочка була вже на восьмому місяці, як вони з чоловіком враз розлучились. Причину мені ніхто не озвучував, але навіть розмовляти між собою не хотіли.
До появи дитини вони ніби як не спілкувалися, а потім помирилися. Після виписки зять забрав її в квартиру, яку зняв. Я з ним спілкуватися не хотіла, адже він навіть не вітався зі мною чомусь.
Стали вони жити разом. З грошима там все погано було, я майже всю зарплату туди віддавала, сама на пенсію жила. Все чекала, коли ж зять сім’ю забезпечувати стане, а він не поспішав. Дочці я вже нічого не говорила, їй що не говори, вона відразу в сльози. Так вони півроку прожили, поки дочка до мене з онукою і сумкою не перебралась.
Каже, що більше до нього не повернеться. Зять кілька разів приходив до неї миритися, але я на поріг не пустила, нічого йому в моєму домі робити. Дочка з ним теж розмовляти не хотіла. Потім ходити перестав, а після розлучення і призначення аліментів взагалі зник, як і не було ніколи.
За рік, що з моменту розлучення пройшов, ні копійки на дитину не надіслав. Пристави тільки руками розводять, знайти його не можуть. Так що розраховувати можна тільки на себе. Ось і розраховуємо. Я працюю, дочка сидить з дитиною, по господарює, чекає, коли в садок черга дійде.
Мені вже важко працювати, звичайно, але піти теж не можу. Навіть якщо я з онукою буду сидіти, то дочка таку зарплату з ходу отримувати не буде, а нам і моєї ледь вистачає. Але роки беруть своє. Не дівчинка я вже – шістдесят дев’ять маю.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.