— Ти чуєш мене, почекай, як тебе там! Поклич негайно мого чоловіка! — Голос Вікторії у слухавці був різкий, як поламане скло, і пролунав він одразу після того, як дитячий, розгублений голосок прошепотів: «Мамо, там якась тітонька»
Мене буквально огорнуло крижаним холодом. Я не очікувала такої зухвалості, такої прямої, безпардонної невихованості.
— Я не знаю, хто ваш чоловік, і його тут немає, — спокійно, але з неприхованою рішучістю відповіла я, хоча серце моє гупало так, що, здавалося, його можна почути в динаміку.
На іншому кінці настала пауза. Пауза, сповнена обурення.
— Як це немає? Ти що, вигнала його з квартири? Ану, передай йому, щоб він не ховався від дітей! Скажи своєму, — Вона почала підбирати образливі слова.
Я не дала їй закінчити.
— Повторюю: вашого чоловіка тут немає. А вам я раджу подбати про те, щоб він відпочивав спокійно.
І, не чекаючи наступної хвилі словесного потоку, я скинула виклик. Мій мозок у цю мить працював на повній швидкості. Ця жінка, колишня дружина мого чоловіка, Вікторія, не просто мене дратувала.
Вона перетнула всі межі і активно намагалася зруйнувати мою нову родину, використовуючи, що найгірше, своїх власних дітей як інструмент. Їй трохи за тридцять, і, схоже, вона ніяк не могла змиритися з тим, що її колишній чоловік, мій Максим, знайшов нове щастя.
Я не відбирала у неї чоловіка. Я його не забирала. Але це не зупиняло її від того, щоб вважати мене винною у всіх своїх бідах і ревнощах. І план її був очевидний: розбити наш союз і змусити Максима повернутися в родину заради дітей.
Наш шлюб із Максимом стався у досить зрілому віці. Йому було трохи за сорок, мені — вже близько сорока. Ми обоє були сформованими, самодостатніми людьми, з чіткими поглядами на життя, власними інтересами та професійними успіхами.
Саме ця зрілість і привабила мене в ньому. Я не шукала “другу половинку” в сенсі доповнення, я шукала рівного партнера.
Перші кілька місяців нашого спільного життя були схожі на справжню ейфорію. Я відчувала себе абсолютно щасливою. У мене було відчуття легкості і щоденного захоплення від того дорослого, свідомого почуття, яке дарував мені Максим.
Ми багато подорожували, обговорювали професійні плани, і я відчувала, що нарешті знайшла свій справжній прихисток.
Наші стосунки розвивалися поступово. Так, я знала Максима ще тоді, коли він був одружений на Вікторії. Ми працювали в одній компанії, він очолював один відділ, я — інший.
Між нами тоді не було абсолютно нічого, навіть натяку на флірт чи романтичні почуття. Я на той момент сама перебувала у стосунках: майже жила з чоловіком, який часто їздив у тривалі відрядження по роботі.
Переломним моментом для мене і, як виявилося, для Максима, стала корпоративна вечірка на честь річниці компанії. Того вечора всі, згідно з протоколом, прийшли зі своїми партнерами.
Вікторія поводилася, м’яко кажучи, непристойно. Вона явно дозволила собі зайве. Вона відкрито загравала з іншими колегами, незважаючи на присутність чоловіка. Я бачила, як Максиму було незатишно, як він намагався її стримати, але вона лише відмахувалася.
Через деякий час після цього я дізналася від нього, що вони розлучаються. Він розповів, що підозрює Вікторію у невірності, хоча жодних незаперечних доказів не мав.
Але, як він сказав: «Справа не в доведеній зраді, Софіє. Справа у зневазі, у відсутності поваги до мене та до нашої родини. Це не мій дім, це поле бою».
Я не була суддею, але, знаючи Вікторію, мені було не дивно, що Максим вирішив піти. Її поведінка завжди була дещо егоцентричною та емоційно нестійкою.
На той момент моє життя теж зазнало змін. Я розійшлася зі своїм чоловіком, який після чергового відрядження вирішив, що його майбутнє більше пов’язане з іншим містом.
Це був тихий, мирний розрив, без драм. Я отримала підвищення і перейшла працювати в головний офіс. У мене була своя комфортна квартира, свій налагоджений побут.
А Максим, він мотався по орендованих квартирах, намагаючись знайти стабільність. Колишня, Вікторія, певно, саме на це і розраховувала: мовляв, поскитається, змучиться і повернеться до неї, де «все готово». Вона не могла повірити, що дорослий чоловік, батько двох дітей, може не повернутися.
Саме тоді наші стосунки з Максимом перейшли на новий рівень. Я, що називається, «прихистила» його. Спочатку це було просто дружнє плече, потім — довгі розмови до ранку, а потім ми зрозуміли, що наше спілкування стало чимось значно більшим. Ми почали жити разом.
Вікторія була ошелешена, коли дізналася, що він не просто орендує квартиру, а живе з іншою жінкою. Через рік ми одружилися. Ось уже два роки ми живемо разом, і я відчуваю себе його справжнім домом, але Вікторія не заспокоюється.
Проблема полягала не стільки в її ревнощах, скільки в методах. Вона почала використовувати дітей як інструмент. У них двоє: хлопчикові, Андрію, вісім років, а доньці, Лізі, десять. Вони вже все розуміють.
Я абсолютно не проти зустрічей Максима з дітьми. Це його обов’язок і його любов. Але Вікторія налаштовувала їх проти мене і нашої сім’ї.
— Вони мені по телефону скаржаться, що сумують без нього. Ліза навіть заплакати може, — розповідав мені Максим після їхніх розмов. Але потім, коли він приїжджає до них, діти чесно зізнаються, що «мама попросила їх більше сумувати».
— Тату, мама сказала, що коли я плакатиму, ти швидше повернешся, — якось прошепотіла йому Ліза, притулившись. — Але мені й тут добре. Я просто виконую завдання.
Це розбивало серце. Не моє — Максима. Він розумів, що його дітьми маніпулюють.
Але найгострішим моментом було місце зустрічей. Вікторія категорично забороняла Максиму забирати дітей до нас.
— До тієї, що зруйнувала нашу сім’ю дітей не пускати! — заявила вона йому одного разу. — Я не дозволю, щоб моя донька бачила, як ти там живеш зі своєю новою жінкою.
Тому зустрічі завжди відбувалися на її території. І ці візити були спланованим театром. Вікторія завжди «випадково» була нафарбована, вдягала короткий домашній одяг і постійно крутилася перед Максимом.
Максим із гумором, але з роздратуванням, переказував мені, як насправді «сумують» діти.
— Приходжу, — розповідав він, сідаючи поруч зі мною на диван, — а в них одразу якісь невідкладні плани. Андрій зачиняється у кімнаті з планшетом, а Ліза біжить на подвір’я грати з друзями.
— І як ти це пояснюєш? — питала я, усміхаючись його іронії.
— Це і є її розрахунок, Софіє, — зітхав він. — Вона знає, що я не буду сидіти у порожній вітальні. Я збираюся йти, а тут починається: «Ой, Максим, а ти не міг би прибити поличку?» або «Ой, світло згоріло, а я сама не дотягнуся». І вона так крутиться, то нахилиться, то відійде. На це і розрахунок! Щоб він побачив, як вона “нещасна” і “потребує його”.
Але нічого у неї не виходило. Максим завжди знаходив спосіб спокійно відмовити, пояснити, що він не може затриматися. Його почуття до неї згасли давно, і її спектаклі лише викликали у нього огиду.
Потім стався той інцидент із телефонним дзвінком, який я пам’ятатиму завжди. Це був мій прокол, я не мала підіймати слухавку, але спрацював автоматизм.
Це було вдень, Максим спав після нічної зміни — його робота часом вимагає особливого графіку. Телефон загупав на тумбочці безкінечним світлом. Я бачу — знову цей контакт: «Віка, колишня». Спочатку я ігнорувала, думала, сам прокинеться і відповість. Але дзвінок не припинявся. Тоді я взяла слухавку, вирішивши просто скинути, але рука випадково натиснула кнопку відповіді. Я мовчала.
І тут чую цей жалібний дитячий голос, це була Ліза:
— Тату, привіт, а коли ти до нас приїдеш? Ми дуже тебе чекаємо.
Я машинально «алокнула», і дівчинка, мабуть, почувши чужий голос, розгубилася:
— Ой, мамо, там якась тітонька!
Потім Вікторія взяла слухавку, і далі ви знаєте. Її хамство і моє вимушене охолодження.
Я розповіла про це Максиму, коли він прокинувся. Він лише похитав головою.
— Я знав, що вона почне маніпулювати тобою.
Але Вікторія не забарилася з “контратакою”. Через годину вона написала йому розгорнуте повідомлення, де поскаржилася, що це я їй нахамила, я сказала, щоб вона не турбувала його, і я заборонила йому бачитися з дітьми, “бо мені потрібен спокій”.
— Вона мені написала: «Твоя Софія обізвала мене і сказала, що ти не маєш більше ходити до дітей!», — процитував Максим, відверто злий. — Вона перекручує кожне слово.
Після цього почалися зовсім уже дивні і, на мій погляд, небезпечні події.
Спочатку на мою роботу, у головний офіс, зателефонували нібито колектори. Вони повідомили моєму керівництву, що у мене величезна прострочена заборгованість перед якоюсь фінансовою установою.
Керівник покликав мене, і я була змушена пояснювати, що у мене взагалі немає жодних кредитів, і що це якась помилка чи чийсь злий жарт. Це завдало серйозного удару по моїй репутації.
Потім на мій телефон почали надходити дивні повідомлення від анонімного “шанувальника”. Вони були написані у дуже специфічному стилі, з явним натяком на щось особисте, що мало б зачепити Максима.
А потім я виявила свою фотографію і свою нову, хибно заповнену сторінку на відомому сайті знайомств. Там було написано, що я “шукаю нових яскравих вражень, бо стосунки з чоловіком себе вичерпали”.
Я показала це Максиму.
— У неї є моя стара фотографія, — сказала я. — І знайомий почерк. Вона знає мої дані з роботи і, мабуть, намагалася знайти мій номер. Це не співпадіння. Це вона.
— Так, це вона, — Максим глибоко зітхнув. — Це її стиль. Вона намагається нас посварити, змусити мене засумніватися у тобі.
Ми обоє це розуміли. Вікторія, не маючи можливості фізично чи юридично втрутитися, перейшла до тактики емоційного саботажу і наклепу. Вона відчувала, що втрачає свій вплив на Максима і що він повністю щасливий зі мною, і це викликало у неї паніку.
Ось що робити з цими колишніми дружинами? Я не проти зустрічей Максима з дітьми — це важливо для них, але я рішуче проти таких методів.
Максим зі мною повністю солідарний.
— Ми маємо щось робити, Софіє.
Ми обговорили варіанти. З одного боку, я розуміла, що з юридичної точки зору, вона має право на спілкування з дітьми, і важко довести її маніпуляції. З іншого боку, її дії, як-от фальшиві дзвінки колекторів чи створення фейкових профілів, є порушенням закону.
Ми вирішили, що емоційна реакція — це те, чого вона найбільше прагне. Тому ми вирішили діяти холоднокровно.
— По-перше, я найму адвоката, який займеться питанням графіку зустрічей, — сказав Максим. — Це має бути нейтральна територія, а не її квартира. І це має бути чітко зафіксовано. Ніяких “поличок”.
— По-друге, ми будемо фіксувати кожен випадок. Скріншоти, дзвінки на роботу, — додала я. — Якщо вона продовжить цей наклеп, ми будемо змушені вжити заходів.
Я відчувала розчарування і втому від цієї постійної боротьби. Я так багато працювала, аби побудувати стабільне, зріле, щасливе життя, і тепер воно постійно перебувало під загрозою через чиюсь нездатність прийняти реальність.
Цікаво, ця жінка хоч колись заспокоїться? Невже не бачить, що її чоловік уже із іншою і щасливий. Живи собі далі, але ж ні, їй треба дістати нашу сім’ю. Чого вона хоче досягти? Що їй до мого чоловіка?
Головна картинка ілюстративна.
