Того ранку я поспішала на зміну в лікарню. Сонце світило так яскраво, що настрій був на висоті, аж поки я не побачила Марію біля її магазину. Вона стояла з двома сусідками, жваво щось обговорюючи, і помахала мені рукою.
— Наталко, ходи сюди! — гукнула вона, поправляючи свою яскраво-зелену хустку. — Ти чула, що Оксана собі надумала?
Я зітхнула. Знов плітки. Але підійшла, щоб не здаватися грубою.
— Що там? — питаю, уже відчуваючи, що зараз почнеться.
— Поїхала з дітьми в Болгарію, уявляєш? — Марія склала руки і закотила очі. — Казала, що грошей катма, а сама 2 000 доларів на відпочинок викинула! Краще б хату відремонтувала, там шпалери вже від стін відлітають.
Мене це зачепило. Оксана — наша спільна знайома, мати трьох дітей, чоловік якої працює за кордоном. Вона роками економила, щоб вивезти дітей на море.
— Маріє, може, вона для дітей старалася? — обережно кажу я. — Вони ж ніколи моря не бачили.
— Ой, годі, Наталко! — відмахнулася Марія. — Усі прибідняються, а потім — бац! — і на море. Я б так не робила. Гроші треба розумно витрачати.
Сусідки закивали, а я відчула, як у горлі стоїть клубок. Марія завжди так: чужі витрати — її особистий виклик. Я промовчала, попрощалася і пішла на роботу, але її слова гуділи в голові весь день. Чому вона не може просто порадіти за інших?
Через кілька днів я зустріла Марію в її магазині. Вона розкладала товари на полицях і вже з порога почала розповідати, як наша сусідка Юлія купила машину за 1 500 доларів.
— Оце акторка! — сміялася Марія, ставлячи на прилавок пачку кави. — Ходила, розказувала, що їй важко, а сама — раз! — і машину купила. Чоловік на заробітках, то, звісно, грошей вистачає.
Я зупинилася, тримаючи в руках пакет молока. Юлія — моя подруга, і я знала, як їй нелегко самій із двома дітьми, поки чоловік десь там. Машина була не розкішшю, а необхідністю, бо возити дітей до школи й на гуртки автобусом стало нестерпно.
— Маріє, ти серйозно? — не витримала я. — Юлин чоловік гроші на дітей заробляє, а ти її засуджуєш за машину? Може, їм потрібна була ця покупка.
— Ой, Наталко, не захищай її, — фиркнула Марія. — Усі вони бідкаються, а потім живуть краще за нас. Я б так не змогла — прикидатися, що все погано.
Я закусила губу, щоб не сказати зайвого. Марія не знала, що я сама планую поїздку на Світязь із дітьми. Нічого особливого — три дні в пансіонаті, але я знала: якщо скажу, вона й мене засудить. Тож я вирішила тримати язик за зубами.
Поїздка на Світязь була як ковток свіжого повітря. Мої діти, Вероніка і Данило, плескалися в озері, сміялися, а я вперше за довгий час відчула себе спокійною.
Я купила Марії невеликий подарунок — дерев’яну шкатулку за 400 гривень, сподіваючись, що це її хоч трохи розчулить.
Коли я завітала до неї в гості, Марія сиділа за столом і гортала телефон. Я простягла їй подарунок.
— О, що це? — запитала вона, навіть не глянувши на шкатулку.
— Подарунок із Світязя, — усміхнулася я. — Ми там відпочивали кілька днів.
Марія зиркнула на мене з-під лоба.
— Теж мені відпочинок, — буркнула вона. — От моя Оля в Туреччині була. Готелі шикарні, море, басейни! Два тижні і кожен день у новому купальнику.
Я відчула, як усмішка сповзає з мого обличчя. Вона навіть не подякувала за подарунок.
— Класно, — сказала я, намагаючись звучати щиро. — А скільки коштував її відпочинок?
— Та не дорожче за твій Світязь, — відрізала Марія. — А ти, я бачу, в одному й тому ж купальнику на всіх фото.
Я ледь стрималася, щоб не розсміятися. Мій купальник коштував 500 гривень, і я не бачила сенсу купувати ще один. Але для Марії це, мабуть, було чимось надприродним.
— А невістка твоя кудись їздила? — запитала я, щоб змінити тему.
— Для чого їй? — фиркнула Марія. — Нехай удома сидить, економить гроші мого сина.
Ця фраза мене вразила. Дочці — Туреччина, невістці — дім. Я про себе посміялась. Ось тобі і живий анекдот. Ну звісно, доньці треба бо вона із дітьми вдома сидить. А от невістці зась: чого гроші розвозити. Не виморилась, всього лиш із дітьми вдома сидить.
Через тиждень я зустріла в лікарні нашу спільну знайому Христину, яка працює бухгалтеркою на місцевому підприємстві. Ми розговорилися, і вона раптом сказала:
— Наталко, ти чула, що Марія в кредит квартиру в Рівному купила? 40 000 доларів! І нікому не каже, а сама всіх за витрати засуджує.
Я застигла. Марія? Квартира? Це ж вона завжди казала, що “розумно витрачає” і всіх критикує за зайві витрати!
— Ти серйозно? — перепитала я.
— Так, у неї ж далекий родич у засвіти пішов, залишив їм землю, вони продали і одразу квартиру взяли, — підтвердила Христина. — Але вона просила нікому не казати. Мабуть, не хоче, щоб люди знали.
Я повернулася додому здивованою. Марія, яка засуджувала всіх за витрати, сама взяла кредит на 40 000 доларів? Це змінило все. Я вирішила поговорити з нею, але обережно.
Наступного дня я запросила Марію на каву до себе. Вона прийшла, як завжди, з порцією новин про сусідів. Я налила їй каву і почала:
— Маріє, я тут чула, ти квартиру в Рівному купила. Це правда?
Вона заклякла, тримаючи чашку в руках.
— Хто тобі сказав? — її голос затремтів.
— Та люди говорять, — м’яко сказала я. — Чому ти приховуєш? Це ж круто!
Марія опустила очі.
— Не хочу, щоб усі лізли в моє життя, — тихо сказала вона. — Знаєш, як у нас тут: тільки щось купиш, одразу всі обговорюють. Я ж не Оксана, щоб хвалитися.
Коли я розговорилася з Марією далі, дізналася, що вона не лише квартиру придбала, а ще й донька в будинок заміський із чоловіком переїхала.
Марія відразу ж почала говорити, що у людей чорні язики, що нікому не має бути діла до її життя і що вона не вважає, що комусь є діла до того, як вони живуть. І взагалі, кожен повинен за собою слідкувати.
— Ой, ці люди! — закотила очі Марія, кидаючи на мене погляд, в якому я вже давно розпізнавала звичне для неї обурення. — Все їм не так. Що, я не маю права нормально жити? Квартиру купила, донька заміський будинок зробила. Що з того? Я не вважаю, що треба комусь звітувати за своє життя. Знаєш, як вони всі тобі на вухо шепчуть: “А от Марія — вже зовсім на іншому рівні!” Але що я маю, бідкатися, чи як?
Марія ще довго розповідала який гарний дім придбав її син і все описувала місцину куди переїхав, ну прямо рай на землі, а не село біля міста.
А потім ніби як стрепенулась і знову за своє:
— Заходила вчора Оксана, що на розі живе. У платті новому, уяви. Там плаття гривень за 600, а дітям узяла по сардельці на зошит. Тобто на плаття гроші має, а на сардельки дітям у борг? Що за люди? А Валерій? Ти чула, що вони уже ремонт у ванній роблять. Знову і це через три роки після минулого. Питку міняють. Ітаійську тепер кадуть. То скільки та ванна вийде 30 000?
Марія говорила і говорила, а мені аж млосно стало. Невже в житті тільки це і цікавить? Невже споглядати за іншими, це єдине що у неї в голові?
— А ви де гроші взяли на такі обновки? – запитую у неї. – ти ж уже третій рік не можеш мені 2000 повернути, а сама квартиру і будинок придбала.
— Хто на що вчився. – мовила вона зверхньо. – А 2000? Та поверну я їх тобі, поверну, ось зарплатню отримаю і поверну.
Більше Марія зі мною так і не говорила. При зустрічі голову вернула і на привітання не відповідала. Чого образилась я так і не зрозуміла.
Головна картинка ілюстратвина.
