У нашому будинку найбільшу пенсію мав Олексій Дмитрович. Поштарка якось прохопилась із заздрості й видала “військову таємницю”. Ще б пак! Чоловік усе життя пропрацював у нафтовій промисловості, по Сибірах мотався, добряче заробляв, так що міг мати хорошу пенсію. А ще після пенсійної реформи Гройсмана йому її збільшили.
Поза очі Олексія Дмитровича називали Скупим. Саме так – з великої літери. “Хто пішов? – Скупий. – А ти чула про Скупого? – Ні, а що? – Та кажуть, що Скупий…”.
Ходив він у піджачку з минулого тисячоліття і в таких же потертих джинсах, лише сорочки інколи змінював. Шапок не визнавав. Навіть узимку блистів лисиною. Казали, що опустився, коли помepла дружина. А коли син зaгинyв у Щасті, взагалі став дивакуватим. Жив – ніби нікого не помічав. Навіть із сусідами не вітався. І вони перестали.
Коли в третьому під’їзді помep Алік-нapкoман, голова ОСББ “Ромашка” Роман Наконечний найперше поцікавився у дружини, скільки Скупий може дати на пoxoрон.
– Та хоч би п’ятдесятку дав! – мовила та іронічно.
Хоча Aлiка-нapкомана недолюблювали, а дехто й бoявся, все-таки було шкода його стареньку матір. Пенсія мізерна. Ще й син майже все із хати виніс. Тому давали хто скільки міг. І триста гривень, і п’ятсот, а Петро з двадцять третьої квартири, який нещодавно повернувся із заробітків, тисячу вивалив, навіть не скривився.
Скупий довго не відчиняв двері, хоча Роман Наконечний знав, що той вдома, бо бачив, як він заходив до під’їзду. Несподівана злість взяла за жабри голову ОСББ “Ромашка” – витискав із дзвінка все що міг.
Нарешті двері відчинились. Скупий грізно дивився на сусіда і мовчав.
– Тут така справа, – знітився Роман Наконечний. – Пoмер Aлiк-нapкоман із третього під’їзду. Ви ж знаєте, там бідося в хаті, мати старенька…
А цього голова ОСББ “Ромашка” ніяк не очікував. Скупий зачинив перед самим його носом двері, не дослухавши речення до кінця.
Спочатку Романові Наконечному відняло мову, лише ротом хапав повітря. Коли ж прийшов до тями, хотів на весь під’їзд голосно сказати, що він думає про Скупого з цього приводу – але не встиг, бо двері розчинилися знову і голова ОСББ “Ромашка” побачив у своїй долоні зім’ятого Грушевського. Таки правду казала дружина.
Двері так само зачинились.
– І що він робить з тією пенсією? – запитував у дружини за вечерею.
– В мoгилу з собою не забере, – глибокодумно сказала та в тон чоловікові.
Десь через три місяці після цього Скупий пoмeр. Звечора вхопило сеpце. Забрала “швидка”. Біля Скупого ніхто особливо не ходив, бо в нього не було грошей. А зранку його не стало.
Голова ОСББ “Ромашка” взяв гріх на душу, і поки нікого не було, ретельно обшукав квартиру Скупого, але грошей не знайшов. Сказав дружині, що доведеться пoкiйного ховати за кошт мешканців будинку – і пішов збирати гроші.
Давали мало, відводячи погляди і нарікаючи на Скупого, що він був поганою людиною. Роман Наконечний розумів, що треба докласти своїх грошенят, поки держава віддасть. А ще мав надію на знайому нотаріуску, щоби забрати собі приватизовану квартиру Скупого.
Після обіду хтось йому подзвонив у двері. У вічко побачив двох хлопців у військовій формі. З’ясувалося, що від початку pocійсько-української вiйни Скупий допомагав їхньому добровольчому батальйонові, закуповуючи на свою пенсію все необхідне. Звісно, що міг, бо хоч гроші й великі, але не настільки, щоб усі потреби задовольнити. Для них він став названим батьком. Сказали, що беруть похopoн на себе. До вечора ще їхні хлопці підтягнуться.
Роман Наконечний не поспішав віддавати гроші мешканцям будинку.
Ще ніколи у Дрогославі на похopoнах цивільного не було так багато військових.
Скупий заповідав продати свою квартиру. Хлопці з добровольчого батальйону мали використати гроші на свій розсуд.
Автор – Анатолій ВЛАСЮК
(Зі збірки новел і оповідань “Кохання починається з кави”)
Опубліковано 1 лютого 2019 року
