За вікном сутеніло, коли я сиділа за столом у будинку свекрухи, Тамари Іванівни. Сімейна вечеря, яка мала б бути затишною, перетворювалася на чергове випробування. Тамара Іванівна, сяючи посмішкою, поставила на стіл тарілку з гарячими пиріжками й оголосила:
— Познайомся, Олексію, це Катя! — Вона гордо кивнула на дівчину, що сиділа навпроти. — Катя у нас і спортсменка, і волонтерка, і така красуня! А ще, уявляєш, у двадцять п’ять років вона вже керує відділом у великій IT-компанії. А скільки заробляє, не кожному таке під силу!
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Тамара Іванівна кинула швидкий погляд на мене, ніби перевіряючи мою реакцію. Я, звичайна маркетологиня з зарплатою трішки вищою за середню, для неї завжди була «не рівня» її синові. Це був уже третій місяць поспіль, коли вона приводила на вечерю чергову «ідеальну» дівчину.
— Мамо, досить, — тихо сказав Олексій, зосереджено намазуючи масло на шматок хліба. — Мені не цікаво, хто і скільки заробляє.
Катя, зніяковівши, заправила за вухо пасмо світлого волосся й щось пробурмотіла. Я міцніше стиснула виделку, щоб не сказати зайвого.
— Що означає «досить»? — обурилася Тамара Іванівна, поправляючи серветку на столі. — Я просто розповідаю про доньку моєї подруги! Катя ще й готує чудово, закінчила кулінарні курси. Правда, Катю?
— Так, трішки, — зніяковіло відповіла дівчина.
Я відчула, як у горлі застряг клубок. Це була не перша така вечеря. Спочатку була Юля — успішна дизайнерка інтер’єрів, потім Марта — талановита скрипалька. Кожна з них, за словами свекрухи, була «кращою партією» для Олексія.
— Олексію, візьми ще салат, Катя сама готувала! — Тамара Іванівна поклала синові порцію, «випадково» зачепивши мою тарілку.
— Дякую, я наївся, — відрізав Олексій, поклавши руку на мою під столом. — І ти знаєш, що ми не їмо майонез.
Микола Григорович, який досі мовчки спостерігав за сценою, важко зітхнув:
— Тамаро, може, вистачить?
— Що вистачить? — мовила вона. — Я дбаю про сина! Хочу, щоб він спілкувався з цікавими людьми, а не сидів удома.
Я грюкнула виделкою об тарілку, не стримавшись.
— Дякую за вечерю, Тамаро Іванівно, — сказала я якомога спокійніше. — Але нам пора. У мене ще робота.
— Звичайно, робота, — пирхнула свекруха. — У тебе ж завжди робота, навіть вечерю чоловікові не встигаєш приготувати. Не те, що Катя, вона і кар’єру будує, і для сім’ї час знаходить.
— Мамо! — різко мовив Олексій, підводячись. — Ми йдемо. Тату, дякую за вечерю.
У машині я мовчала, дивлячись на мерехтливі вогні міста. Три роки шлюбу, а свекруха досі не прийняла мене. Чому я для неї — не пара сину, лише тому, що з простої сім’ї? Ми з Олексієм щасливі, хіба це не головне?
— Пробач за маму, — тихо сказав Олексій, повертаючи на нашу вулицю. — Я з нею поговорю.
— Ти говориш із нею три роки, — сумно всміхнулася я. — А знаєш, твій тато зовсім інший. Іноді дивлюся на них і не розумію, як вони взагалі разом.
Олексій хмикнув, зупиняючи машину біля будинку:
— Тато завжди був під маминим каблуком. Вона в нас головнокомандувач.
Я задумливо покрутила обручку. Як же я втомилася від цих сцен! Сил протистояти Тамару Іванівні вже не було, а Олексій не міг остаточно поставити її на місце — надто звик слухатися.
Наступного дня я затрималася в офісі. Спеціально. Напередодні ввечері мені спала на думку ідея, як дати відсіч свекрусі. Я відкрила соціальні мережі й почала шукати однокласників Миколи Григоровича. Він не раз згадував, що вчився в єдиній школі їхнього містечка. Це полегшувало завдання.
Після двох годин пошуків я знайшла те, що шукала: групове фото випускного 1985 року. На знімку Микола Григорович дивився не в камеру, а на дівчину з довгою косою — Софію. Її ім’я було підписане в альбомі, який свекор показував нам минулого Нового року.
— Ти сьогодні пізно, — Олексій зустрів мене в передпокої, тримаючи чашку чаю. — Я вже хвилювався.
Я чмокнула його в щоку, скидаючи пальто.
— Срочний проєкт. До речі, я тут згадала альбом твого тата. Той, із шкільними фото.
— І що? — здивувався Олексій.
— Там скрізь поряд із ним була одна дівчина. Софія, здається. Помітив?
Він знизав плечима:
— Перший раз чую. Тато ніколи про неї не розповідав.
— А давай розпитаємо? У суботу їдемо до них на дачу, там і поговоримо.
На дачі я вичікувала момент, коли Тамара Іванівна відлучилася до сусідів. Микола Григорович сидів на веранді, попиваючи чай. За вікном гудів зимовий вітер, сніжинки гойдалися в повітрі, лягаючи на замерзлу землю.
— Миколо Григоровичу, розкажіть про вашу школу, — невимушено почала я. — Як у вас там було?
— Та що розповідати, — усміхнувся він. — Звичайна школа, одна на все містечко.
— А друзі? З ким товаришували?
Він на мить задумався, ніби занурюючись у спогади.
— Були друзі, звісно. Але це давно.
— А Софія? — Я вимовила ім’я, пильно спостерігаючи за його реакцією. — Що між вами було?
Микола Григорович змінився в обличчі, його погляд став серйозним.
— Звідки ти знаєш?
— Бачила фото. Вона скрізь поруч із вами.
Він довго мовчав, дивлячись кудись удалину.
— Було діло, — нарешті сказав він. — Сильні почуття. Але потім з’явилася Тамара. Вона сказала, що Софія мені не пара, що в неї проста сім’я, без перспектив. А в Тамари батько був директором заводу. Отак і вийшло.
— І ви просто погодилися? — здивувалася я. — Не боролися за неї?
— Молодий був, дурний. Тамара завжди була напориста, а Софія — тиха, спокійна. Потім вона поїхала до Києва, вступила до інституту. Більше я її не бачив.
— А хотіли б побачити?
Він різко глянув на мене, звузивши очі.
— Олено, що ти задумала?
— Нічого, — я невинно підняла руки. — Просто іноді доля дає другий шанс. Я знайшла її, Миколо Григоровичу. Софія Олександрівна живе в Києві, володіє мережею книгарень. Ніколи не була заміжня.
— Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Бо ваша дружина намагається зруйнувати щастя вашого сина. Як колись зруйнувала ваше.
У цей момент на веранду увійшла Тамара Іванівна, струшуючи сніг із чобіт.
— Про що шепочетеся? — Вона підозріло глянула на нас.
— Та ось, Олена розпитує про мою молодість, — відповів свекор, глянувши на годинник. — Пора вже й спати. Втомився.
Наступного дня я набрала номер Софії Олександрівни, який знайшла через спільних знайомих.
— Софія Олександрівно? Доброго дня, мене звати Олена. Я невістка Миколи Григоровича. Чи могли б ми зустрітися? Є важлива розмова.
Через тиждень я сиділа в затишному київському кафе навпроти елегантної жінки років п’ятдесяти п’яти. Софія Олександрівна виглядала бездоганно: стриманий макіяж, акуратна зачіска, темно-зелена сукня.
— Тобто, Микола досі одружений із Тамарою? — Вона сумно всміхнулася. — А я все думала, чому він тоді просто перестав зі мною спілкуватися. Раптом зник, а за місяць я дізналася, що він одружується.
— Софія Олександрівно, у мене пропозиція. Через місяць у Тамари Іванівни ювілей. Прийдіть, будь ласка, на святкування. Просто як стара знайома.
— Навіщо це тобі? — здивувалася вона.
— Іноді людям треба нагадати, що вони можуть втратити, якщо руйнуватимуть чуже щастя.
День ювілею Тамари Іванівни був сповнений метушні. Гостей чекали в заміському ресторані о шостій вечора, але іменинниця приїхала зранку, перевіряючи кожен стіл і декорацію. І, звісно, не обійшлося без чергової «кандидатки» для Олексія.
— Олексію, подивися, кого я запросила! — Тамара Іванівна сяяла, представляючи нову гостю. — Це Ліза, працює в міністерстві! І така розумниця!
Я стояла осторонь, поглядаючи на годинник. Софія Олександрівна з’явилася рівно о шостій, у вишуканій синій сукні, що підкреслювала її струнку фігуру.
— Тамаро, з ювілеєм! — мелодійно сказала вона, простягаючи букет. — Скільки років не бачилися!
Тамара Іванівна застигла, її обличчя витягнулося.
— Софія? Ти звідки тут? Хто тебе запросив?
— Олена. Хіба однокласниця твого чоловіка не може привітати стару знайому?
Микола Григорович, який розмовляв із гостями, різко обернувся. Їхні погляди зустрілися.
— Добрий вечір, Миколо, — тихо сказала Софія.
— Добрий, Софіє, — відповів він, роблячи крок назустріч. — Ти зовсім не змінилася.
— А ти досі червонієш, коли хвилюєшся, — усміхнулася вона.
Тамара Іванівна переводила погляд із чоловіка на гостью, її обличчя блідло.
— Увага, гості! — гукнула вона. — Прошу до столу, хочу сказати тост!
Але гості вже розсідалися, і Софія опинилася поруч із Миколою Григоровичем. Вони тихо розмовляли, іноді сміючись над спільними спогадами.
— Олено, — Тамара Іванівна схопила мене за руку. — Це твоя витівка?
— А що такого, мамо? — невинно відповіла я. — Думала, ви зрадієте старій подрузі.
— Не грайся зі мною! Я знаю, що ти задумала.
— Правда? А я не розумію, що задумали ви, коли щотижня запрошуєте нових «подруг» для Олексія.
Вона зблідла ще більше.
— Я хочу для сина найкращого.
— А ви впевнені, що знаєте, що для нього найкраще? Як тоді, коли вирішили за Миколу Григоровича?
— Ти не смій! — прошипіла вона.
— Смію, мамо. Бо я люблю вашого сина. І хочу, щоб він був щасливий, а не відповідав вашим уявленням про ідеал.
Увесь вечір Тамара Іванівна спостерігала, як її чоловік жваво розмовляє з Софією. Вони згадували школу, ділилися новинами про роботу, подорожі, книжки. Микола Григорович сміявся так, як не сміявся роками.
— Дякую за вечір, — Софія першою попрощалася. — Тамаро, ще раз із ювілеєм. Миколо, рада була побачити.
Коли вона пішла, у залі запала тиша.
— Любий, — Тамара Іванівна спробувала взяти чоловіка під руку. — Ти втомився, може, додому?
— Ні, Тамаро, — він м’яко відсторонився. — Я не втомився. Я сьогодні вперше за тридцять років зрозумів, що припустився помилки.
— Миколо, ти не розумієш.
— Ні, це ти не розумієш. Усе життя ти намагалася всіх контролювати. Мене, Олексія, його сім’ю. Але ти не можеш вирішувати за всіх.
Через тиждень Олексій зібрав батьків у їхній вітальні.
— Мамо, тату, нам треба поговорити. Ми з Оленою вирішили.
— Що вирішили? — стрепенулася Тамара Іванівна.
— Ми переїжджаємо. У нову квартиру, в іншому місті.
— Але навіщо? У вас же гарна квартира поруч із нами!
— Саме тому, мамо, — твердо сказав Олексій. — Нам потрібен свій простір.
— Це вона тебе напоумила? — Тамара Іванівна різко встала. — Її ідея?
— Ні, мамо. Це моє рішення. Бо я люблю Олену. Не якусь ідеальну наречену з твоїх мрій, а мою дружину, яка вміє любити й приймати людей такими, які вони є.
Згодом і свекір залишив мою свекруху. Сказав, що виправив помилку якої припустився колись і ні про що не шкодує. Свекруха приїхала і влаштувала сцену. Сказала, що я не мала права втручатись у її сім’ю і що я не маю ні совісті, ні душі.
Але ж не я перша цю гру почала. То що, не мала права таке зробити?
Головна кратинка ілюстратвина
