Як тій матері бути, коли ти все життя ростиш синочка, лелієш його, чекаєш, що створить родину та буде довго і щасливо жити, тішитиме внуками. А мати буде помагати дитині, небо прихилить, лиш би у нього все було добре. Та й з невісткою мову спільну знайде, аякже, лиш би в домі був мир та спокій.
Так я собі думала і так ростила свого єдиного сина. Я завжди хотіла аби він мав таку професію, щоб фізично не працював. Справа в тому, що я мала його пізно і він був трохи хворобливим. Звичайно, що мені ніхто не вірив, особливо чоловік, казав, що он скаче по вулицях, але ж хіба я не бачила, який він блідий та прозорий? Апетиту не має, то є мусить щось бути. Скільки я об’їздила, стільки мені за ним грошей пішло – не порахувати. А далі й самій довелося заробляти на все, бо чоловік сказав, що я його гроші марную, то хай зароблю і буду знати, як це.
Я так і зробила, подалася в Італію і для своєї дитини заробила й на навчання і на квартиру. Помагала йому завжди, аби він вчився і мав гроші дівчину пригостити кавою. Аякже. Я ж усе розумію, що хлопцеві хочеться повести дівчину в кафе і квіти купити. А мій Дениско вже такий гарний, що від дівчат відбою не було.
Але вже йому й тридцять, а він все не жениться.
– Сину, на роботі нема ніякої дівчини, – питала я його.
– Нема, мені ні одна не підходить, – казав син.
І що я могла зробити? І подруг просила помогти знайти когось, але ті дівчата. Які порядні і до одруження, чомусь моєму синові не подобалися.
А далі мені каже:
– Мамо, я женюся, тільки не надумайте щось Анжелі казати, що у неї двоє дітей.
Я стерпла, але що мала робити – головне аби син був щасливий, а мені з ними не жити, квартира ж у нього своя.
Познайомилися з невісткою і бачила я вже тоді, що вона не до життя, але ж син закоханий та й вона вже від нього дитину чекає. Що вже поробиш.
Одружилися вони на світ з’явився Максимко, я повністю дитині все купила, що треба і організувала церемонію, замовила ресторан з фото зоною і тамаду з конкурсами, музики були в самому ресторані, але кожна замовлена пісня, спеціально для сина, коштувала грошей.
І так я витратилася добряче, як син через якийсь час до мене за грошима:
– Мамо, дай тисячу, нам не стає.
Я дала, бо ж маю запас, але так мені кольнуло – вони ж зібрали непогані подарунки і я точно знаю, що наша родина добрі гроші дала. За Анжели не знаю, там свекри вже їй щось давали та й по них видно, що не при грошах.
А далі я подумала, що вони вирішили машину купити. Син же відкладав з тих, що я йому передавала. І вирішила прийти до них та сказати, що я все знаю і дуже за них рада.
Аж мені двері відриває чужа жінка.
– А де молоді?, – питаю я розгублено
– Та поїхали відпочити в гори, – каже та.
Виявляється, то нянька. І вони лишили однорічну дитину та менших на чужу жінку, а мені й не подзвонили? Хіба б я не справилася?
А як я почула, скільки та жінка отримує грошей, то я аж руками сплеснула – та в Італії стільки за догляд не беруть, як вона хоче.
– Я професійна няня, тому й так, – каже вона, – Мене попередили аби зателефонувати господарям, якщо будуть незвані гості.
Я – незвані гості? Я вже й сама до сина зателефонувала, а він мені – чого я починаю, вони ж усе зробили так аби їм було зручно.
Що я могла зробити? Хай тішаться раз молоді.
А далі ця ситуація почала все частіше і частіше повторюватися: син у мене позичається, далі вони кудись їдуть відпочивати, а діти з нянькою.
Я спробувала поговорити з Анжелікою, а вона мені каже:
– А як інакше? Ви маєте працювати на благо свого сина. Хіба у вашому житті є щось важливіше?
І вона правду каже – нема. Прийдеться їхати назад в Італію, бо всі запаси витратила на сина і з онуком не набулася. А діти поки молоді хай гуляють, скільки тої молодості – пролетить і не згадаєш.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
