fbpx
Історії з життя
Прагнула вирішити усі проблеми, змінивши номер телефону. «Я мушу», – переконувала саму себе. Та за деякий час їй зателефонували на роботу. Піднявши слухавку, почула голос Василя. Стривожений, зболений… Як він тільки знайшов її у чужому далекому місті за тисячу кілометрів?!

Вони побачилися після випускного вечора лише через тридцять років на зустрічі однокласників.

Оксана впізнала усіх із першого погляду. І лише Василя обминула обійняти, вважаючи його незнайомцем. Ще й подумала, що то, напевно, чоловік якоїсь однокласниці, якого досі не бачила.

Василь стояв і хитро усміхався у пшеничні вуса.

Однокласники сиділи у шкільній їдальні за столами і принишкло спостерігали за сценою зустрічі Василя та Оксани, котра щойно увійшла.

– Ану, Оксано, придивися добре. Невже не впізнаєш? – загомоніли до неї.

Оксана знизала плечима, провела поглядом по чоловічій постаті та, зустрівши погляд очей навпроти, відчула, як у душі тенькнуло далеким спомином юності.

– Василь?! – зірвалося із Оксаниних вуст невпевнено.

– Отакої! – засміявся Василь, а з ним і усі присутні. – Хіба я так змінився? Чи постарішав так, що й упізнати не можна? – допитувався в Оксани.

Та спантеличено й зачудовано дивилася і все ще не вірила, що це Василь.

Знала його колись геть іншим: бешкетним рудим розбишакою, грозою школи, головним болем усіх вчителів. Без його прізвища не минала жодна піонерська лінійка чи батьківські збори. Хто в класі вчився найгірше? Василь. Хто вічно запізнювався на уроки, ходив розхристаний і діставав із кишені зіжмаканий піонерський галстук? Василь. Хто на перервах зчиняв гармидер і кидався мочалкою? Василь. Хто куpив і ховав цигapки від учителів у рукав? Василь.

Можна було б згадати ще безліч Василевих пустощів: і як дівчат смикав за коси, і як дражнив, і як списував. Чимало було всього за роки навчання.

Щодня вичитували Василеві вчителі, класна керівничка, а нерідко й директор школи. Василь стояв тоді червоний, як pак, навіть веснянки зникали, пригладжував рукою розкуйовджене руде волосся і дивився в підлогу. Усі знали, що та розмова не перша і не остання. І так було і буде надалі, але ж треба хлопця якось виховувати, аж поки не закінчить, нарешті, школу.

Тепер Оксані було з чого дивуватися. Перед нею стояв високий ставний чоловік, просто красень. Темно-русяве волосся абсолютно не відливало рудим кольором, а спокійний погляд розумних очей світився добротою і щирістю. Василь був вишукано і гарно вбраний. Відчувалося, що від минулих юнацьких пригод давно нічого не залишилося, крім споминів.

Все відчинялися і відчинялися двері школи, приїжджали однокласники на зустріч ще і ще. Віталися, раділи одне одному, обмінювалися новинами.

А далі сіли за накриті столи, і кожен почав розповідати про себе. Василь сів біля Оксани, тримаючи її за руку:

– Так хочу з тобою поговорити. Мені є що тобі розказати. Я такий радий, що побачив тебе. Знаєш, я навіть зустріч цю затіяв заради цього. Ти була моєю юнацькою мрією довгі роки. Але тоді, в юності, хіба б ти зрозуміла мої почуття, чи сприйняла б їх серйозно? Ким я був тоді? Рудим забіякою? Я просто ходив вечорами біля твого дому, не наважуючись і вигляду подати. А потім ти поїхала вчитися. А я пішов у армію. Дехто з хлопців знав, що ти мені подобалася. Але життя закинуло мене служити далеко від дому. Після служби там і залишився. Одружився, збудували дім, народилися діти. У мене чудова сім’я, робота, друзі. Чого ще хотіти? Та минулого року я серйозно захвopів. Зрозумів, що життя таке коротке, і нічого не треба відкладати на потім. Задумав: як виживу, то обов’язково знайду тебе. І ще хоч раз тебе побачу, скажу, що завжди пам’ятав про тебе. Усе в мене є, і життя склалося гарно. А от спомини юності щоразу стискають серце. Згадую тебе вже стільки років, якою ти була в школі. Білява, гарна. Так хотілося до тебе доторкнутися, і щоб ти усміхнулася мені. А знаєш, Оксано, я доньку назвав на твою честь. І фотоапарат узяв, сфотографую тебе і повезу фотографії з собою.

Оксана дивилася на Василя, мимоволі радіючи не тільки зустрічі за стільки років, а й таким разючим змінам у ньому.

Вона завжди любила свій клас. І хоча вчителі вважали його бешкетливим і гамірним, для неї він був найкращим.

Тепер Оксана обводила поглядом своїх однокласників і милувалася ними усіма. Вони розмовляли, згадували минуле, сміялися. Усі чогось досягнули, стали кимось.

За плечима – роки, долі. Інженери, агрономи, бухгалтери, трактористи, продавці. Мами, тати, бабусі й дідусі з сивиною у волоссі, помітними ознаками часу. І лише очі горять, як у юності. І здається, що й не було цих тридцяти років.

Грала музика. Василь щоразу запрошував Оксану, не даючи нікому іншому з нею потанцювати. Вони розмовляли, навіть не помічаючи, як мелодії змінювали одна одну.

В залі стало спекотно. Всі вийшли надвір. Василь обійняв Оксану за плечі, щоб їй не було холодно у відкритій вечірній сукні. Поруч стояли інші пари, згадували юнацькі захоплення в класі: хто кому подобався, хто з ким зустрічався. Відчувалося, що кожен беріг це, згадував з радістю і щемом.

Настав ранок. Усі вже наговорилися, натанцювалися і сяяли щастям від вражень.

Час збиратися в дорогу, пороз’їжджатися, залишивши у куточку душі цю ніч споминів назавжди.

Василь узяв у Оксани номер телефону.

– Телефонуватиму. Якщо складеться, то й заїду.

Оксана їхала додому збентежена, але й щаслива. Її особисте життя залишилося в минулому. Давно жила сама. Змирилася, звикла і не хотіла нічого змінювати.

Віддавалася роботі, турботам про родину, дім. А серце для чоловіків закрила, бо колись заплатила занадто дорого. І все ж, почуття Василя вона розуміла, бо й сама колись любила усім серцем, усією душею. Знала, які глибокі pани залишає чиясь байдужість і черствість.

Минали дні, місяці, роки…

Василь таки телефонував їй, особливо у свята та на її день народження.

Любив поговорити з нею, почути новини, її думки.

Але жіночою інтуїцією Оксана відчувала, що для Василя було найважливішим одне – чути її голос, знати, що вона є. І це гріло їй душу.

А одного зимового ранку Василь приїхав до Оксани.

Щось говорив, усміхався. Але Оксанине серце відчувало те, що не смів сказати. Посадила його навпроти і похитала головою:

– Повертайся до сім’ї, Василю. А те, що в серці, не видавай нікому.

Василь поїхав, а Оксана, затиснувши серце долонею, стримала свій бiль і надію на жіноче щастя у собі. Занадто пізно повертатися у мрії юності. Зарубцьовані pани на серці занили старим тупим бoлем. Прагнула вирішити усі проблеми, змінивши номер телефону. «Я мушу», – переконувала саму себе.

Та за деякий час їй зателефонували на роботу. Піднявши слухавку, почула голос Василя. Стривожений, зболений…

Як він тільки знайшов її у чужому далекому місті за тисячу кілометрів?!

Вона слухала, але слів не чула… Чула душею, серцем його молитву.

– Не зникай, будь у моєму житті мрією, зіркою в небі, сонячним зайчиком. Без тебе так сумно і порожньо на світі. І серцю так холодно…

Ворухнула збентеженими вустами, відчуваючи себе зpaдницею, що обманула чиїсь надії, вкравши спокій і не давши крихти тепла.

– Не бійся, більше не щезну. Запиши мій новий номер телефону.

У Оксани і Василя – як і раніше: у кожного своє життя, свої проблеми.

І волосся вкрилося сивиною, і онуки обсіли. Але Василь все одно іноді телефонує Оксані:

– Давно не чув твого голосу. Як ти?

Оксана залишає хатні турботи, сідає на стільчик (бо то буде надовго) і відповідає на Василеві запитання, ділиться новинами, турбується його здоров’ям.

Її очі світяться в ту мить тихою радістю, повертаючи у світлі роки юності.

Та й що не кажіть, кожній жінці було б приємно залишитися на все життя першим коханням свого однокласника. Чистим, світлим, невинним…

Бо саме це й розбудило колись у Василеві душу і любов, зробила з рудого розбишаки хорошу світлу людину.

Автор – Тетяна ВІНЧКОВСЬКА.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook