Я вже роки була втомлена, відчувала себе так, наче на мені все – від свого побуту, до побуту рідних і дітей. Я не хотіла йти на роботу, бо не мала сили виконувати її за себе і за чергову панянку, яка запізнилася чи взяла лікарняний. Не хотіла йти додому, бо там чекав чоловік і купа домашніх справ. Не хотіла вихідних, бо тоді я або їхала до свекрухи на дачу, або приймала у себе онуків, що було рівноцінні за вагою. Не хотіла робочих днів, бо тоді я мала йти на остогидлу роботу.
Я була цілком здорова, але не мала бажання бути паличкою-виручалочкою для всіх навколо, і це ще люди були невдоволені, що я не надто радо виконую їхні доручення.
Спитаєте, що ж стало тією соломинкою для верблюда?
Банальна подія, навіть, випадкова. Ми йшли з чоловіком в супермаркет, щоб скупитися на тиждень і мій погляд впав на кухонні рукавиці, такі милі, я завжди мріяла їх мати, ще коли була мала і ми з мамою пекли пляцки. Я дуже хотіла подавати їх на стіл у таких рукавицях, щоб з них йшла ще пара, а я он яка спритна. А не хапати першу-ліпшу ганчірку, бо вже пригорає і треба швидко все робити.
– Ще на що буду гроші витрачати, – казала мама, – мало тобі старих светрів? Бери будь-який і ший.
Я так і робила, але у мріях було купити ось таку гарну, коли виросту і розбагатію.
І от я стала перед тими прихватками наче вкопана, бо ж я давно виросла, вже пів життя,як виросла, а рукавиці такої й близько не маю.
– Що ти застигла?, – буркнув чоловік, – Що? За це такі гроші? Навіть в той бік не дивися.
Він пішов, а я лишилася і вже не бачила ні прихватки, а життя своє, яке я всі ці роки відкладаю, бо комусь треба чи щось купити, чи передати, чи вислухати, чи виручити, чи помогти. А я на себе я часу геть не маю.
Навіть якусь дрібничку не можу собі дозволити без дозволу когось. Ось тоді чоловік заборонив купити прихватку, раніше донька сказала, що мені не піде те пальто, бо це не для мого віку, невістка сказала, що не треба нам їхати в санаторій, а краще віддати гроші їм, подруга сказала, що вона має перша розповісти свої негаразди, а вже потім, а вірніше, ніколи, я.
І відмовити я теж не могла, перш, ніж все людині поясню і перепрошу, що не можу допомогти.
– Та так і скажи, що ти не хочеш, – чула я у відповідь, а мені бракувало духу підтвердити, адже людина подумає про мене погано.
І приходилося вкотре кудись йти і щось не потрібне мені робити, щоб людина не тримала на мене зуб.
І я вирішала для себе, що буду спочатку пояснювати, а, коли людина не розуміє, то просто розвертатися і йти геть чи переривати розмову.
Коли син зателефонував аби посидіти з його дітьми, то я пояснила, що забирала їх минулого тижня, а цього у мене вихідний. Син почав звичне – яка ти після цього бабуся! Я поклала слухавку і вихідні провалялася перед телевізором, але я не відчувала задоволення, а ввесь час себе картала, яка ж я бабуся після цього?
А далі якийсь голосок в мені пискнув:
– Нормальна бабуся, щаслива.
І я сама собі усміхнулася.
Потім пояснила свекрусі, що у неї, крім мене, є ще донька і невістка, тому якщо робити не разом, то й брати теж вони не мають нічого. Чогось образилася…
Подрузі сказала, що вона має мене зрозуміти, що я теж маю час для себе і він тільки для себе.
Керівництву теж донесла, що якщо я працюю, то й мене преміюють, а не по черзі, бо так справедливо.
Лишився чоловік, було найважче, адже він не розумів, який мене ґедзь вкусив: я з завжди навколо нього вилася, а тут хочу допомоги для себе.
Вони лізуть, а я спихаю і так щодня, навіть не знаю, де й енергія у мене на це береться. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
