fbpx

Про доньку згадала і то серйозно. Так. вона часто ходила по людях та жалілася, що таку невдячну доньку має, що в Америці гроші їсть, а їй і доляра не передасть

Відколи Вальку пам’ятаю, то вона завжди в пошуках чоловіка була, один не підходив, то був другий, благо вона працювала на лісозаготівельному, а там чоловіків не бракувало. Мама наша виховувала її доньку від першого шлюбу, а Валя влаштовувала своє особисте життя. То чого зараз вона з себе ображену корчить – от для мене питання.

Валя з часом почала вже кавалерами не перебирати, бо де й краса ділася, коли ти регулярно очі заливаєш.

А от донька росла і розквітала, і почала Валя розуміти, що її кавалери та на Настю поглядати.

– Тільки посмій в подолку принести, – виховувала вона Настю, – то я тебе з дому і вижену.

Що ж тут дивуватися, коли воно так і сталося?

На Валине щастя, батьком виявився одноліток Насті, хлопчина увивався за дівчиною і клявся в любові. А дитина, яка тої любові була позбавлена, хіба ж не поведеться.

І Настя повелася, але хлопчина одружуватися й не думав:

– Чи я знаю, хто до неї ще ходив?, – відповів, коли Валя почала виясняти, що до чого.

А та замість того аби доньку підтримати, запідозрила, що її теперішній чоловік до цього причетний, і як грозилася, так і зробила – доньку з хати і на засув…

Прийшла вона до мене, бо не раз і не два ночувала з дитинства, та й одяг за моїми доньками доносила. Куди вже мені було дітися, хоч і прийняла я її не з великої радості, бо ж це все треба годувати, а мені, знаєте, свої діти теж на першому місці.

Навіть поява онучки Валю не навернула до доньки – пильнувала чоловіка.

А Настя в місто поїхала та на роботу влаштувалася, отак і кімнатку в гуртожитку собі вибила, а потім і донечку туди забрала.

Працювала вона ще й нянечкою позмінно і там й зустрівся їй добрий чоловік.

Юрій був вдівцем, а Настя до всіх діток була прихильна, от і до неї його синочок і прихилився та все йому про тьотю Настю торочив.

От чоловік і захотів їй віддячити за доброту і так вони познайомилися.

Дуже довго Настя не хотіла відкривати правду про себе Юркові, бо ж ще та пляма не стерлася з її душі.

Вони одружилися і через якийсь час виїхали за кордон.

Настя ще тримала зі мною зв’язок і висилала посилки для моїх дівчат. Тепер вже вони доносили за нею імпортні речі.

А Валя жила в своє задоволення і жила б далі, якби не високий цукор… Отак вона б і ще стільки ж гуляла, але якось стала на щось і палець пробила. А воно ж не гоїться і не гоїться…

Вже й нога пішла… А далі друга… А хто ж за нею буде ходити?

І тут вона про доньку згадала і то серйозно. Так. вона часто ходила по людях та жалілася, що таку невдячну доньку має, що в Америці гроші їсть, а їй і доляра не передасть. А тут вже й треба самій думати, де гроші взяти аби за нею хтось глядів.

Мені до неї йти не хочеться, хоч я й сестра рідна. Яка мені з того радість чи я чимось їй вдячна?

Того-то я Насті й написала, щоб чи гроші вислала чи що, бо ж ніхто за нею ходити не хоче просто так, тим більше, що в нас її всі знають, то ж не якась достойна жінка, яку треба порятувати.

Настя довго не відписувала, я приблизно уявляю, що у неї було на душі…

А люди вже й говорять, що Настя така й сяка, бо матір отак бідує.

– Старість треба пошанувати, – кажуть вони, – Яка б не була, але ж мати…

А я от не знаю, що на це сказати…

Валя в притулку тепер, Настя висилає гроші на оплату і то лише тому, що я їй сказала, щоб вона не давала людям теми для розмови.

Хоча. Що їй ті розмови? То мені тут більше людей каже, як там Валя, ніж питали, чи Настя їла… Отаке життя…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page