fbpx
Дозвілля
Про повагу до особистого простору: Одного разу моя мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і почала в ній порпатися

Одного разу моя мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і почала в ній порпатися.

– Мамо, що ти робиш?

– Я бачила у тебе acпірин. Гoлова розколюється…

– Мам, у мене є аспіpин, але можна ж попросити …

– Та я бачу, що ти зайнята, ось і не відволікаю.

Мені 15 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особистих кордонів не існує.

Одного разу ми з моїм тоді ще хлопцем Мішею пішли в гості. Сіли за стіл так, що опинилися в самому кутку столу, і щоб вийти, довелося б піднімати всіх інших гостей. У процесі святкування з’ясувалося, що я забула в сумці телефон, і він почав дзвонити, і Міша поліз через весь стіл шукати мою сумку, і, знайшовши, поліз назад разом з сумкою.

– Навіщо ж ти сумку всю тягнеш, просто дістань телефон і подай, – дивуюся я його недогадливості.

– Як це, залізти в чужу сумку? – він не зрозумів питання.

– Чому чужу? Я що тобі – чужа?

Він ошелешено дивився на мене. Його погляд говорив сам за себе: ні, ти не чужа, але ритися не у своїх речах – неприйнятно.

Мені 20 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особисті кордони все-таки існують.

Я приїхала в школу-інтернат. Їхала по карті – я тут вперше. Я привезла побутову хімію і одяг, які передали волонтери. В даному випадку я просто водій. З інтернату вийшли діти. Багато хто відразу мене обняв, лестилися до мене. Неможливо не обійняти у відповідь. Мені було приємно і ніяково. Як можна обійматися з незнайомцями. А раптом я погана тітка? А раптом я заподію зло?

Діти легко увійшли в мій особистий простір, не підозрюючи про його наявність. Їм ніхто не розповів, що так – неправильно. Також легко вони пустять і в свій особистий простір.

І це навіть не довірливість. Це – дефіцит любові і тактильної лаcки, помножений на недоінформованість. Там, у дорослому житті він може стати для них смepтельно небезпечний.

Мені 25 років і я в цій ситуації я засвоюю чітку річ: ми самі встановлюємо свої особисті кордони.

До мене приїхала подруга. Дуже важлива розмова. Дуже. Ми, стишивши голос, говоримо про сокровенне. У кімнаті грають наші діти. Мій чотирирічний син Данило і її п’ятирічний Володя.

Ми говоримо про критично важливі речі, відвертість на межі.

В кухню, де ми сидимо, вривається Володя і починає щось захоплено розповідати мамі. Подруга миттю відволікається на нього, і вдає інтерес: адже її дитина розповідає про місто роботів.

– Так про що ми говорили? – запитує подруга через п’ять хвилин, коли вибіг її син.

– Я втратила нитку, – чесно кажу я.

– І я…

І ось знову, через деякий час, напружена, важлива розмова. В кухню влітає мій Даня.

– Мамо, мамо, ми там побудували …

– Синку, ти бачиш, ми поки з тіткою Марією розмовляємо? Зараз ми закінчимо, я обов’язково підійду і подивлюся, що ви там побудували, добре? А поки я зайнята, – кажу я синові і продовжую, звертаючись до Марії. – Пробач, і далі що? …

Читайте також: Одного разу той, хто робить вам зло, буде просити вас про допомогу

Мені тридцять років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: чим раніше наші діти дізнаються про існування особистих кордонів, тим простіше їм буде це прийняти.

Особисті кордони – це кордони довіри. Ви самі їх встановлюєте собі. Саме собі. А ваші діти беруть з вас приклад.

Ці кордони можуть змінюватися з плином часу: можуть міцніти, а можуть просідати. Але вони повинні бути і ваші діти повинні про них знати.

Мій син зараз в кімнаті пише перше в житті зізнання в симпатії дівчинці, яка йому дуже подобається. Вона хворіє, і він попросив купити їй квіти, щоб віднести записку разом з квітами в якості променів підтримки.

– Тобі допомогти написати, Дась? – питаю я.

– Ні. Я сам.

І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і «одужаєш»!

І ось, готово. Вітамін любові і співчуття в форматі А4, дитячим почерком!

На вулиці жахлива погода. Я збираюся у справах і по дорозі куплю і закину квіти і записку дівчинці, якій вона адресована.

– Тільки не дивись, мам, і не читай, – хвилюється син.

– Не буду, Дась. Можеш на мене розраховувати.

– Це секрет.

– Синку, я поважаю твоє право на секрет, і не буду читати твоє зізнання. Це справді трохи особисте.

– Так, дуже особисте.

Чоловік бачить, як син хвилюється.

– Гаразд, Дась, збирайся. Підемо і сам все подаруєш. Сам вибереш квіти. Це буде правильно, по-чоловічому. Коли це нас, закоханих чоловіків, погода зупиняла! Заодно погуляємо.

– О чудово. Тоді і сестру візьміть. Хто ж на побачення без коваля ходить? – жартую я.

І ось зібралися вони і пішли. Тому що синові важливо, що дорослі поважають його межі.

І це відмінний урок. Для дорослих – урок поваги до чужих кордонів, а для дитини – урок усвідомлення їх наявності.

Залишилося вивчити, як пишеться слово «подобаєшся» – і можна вважати себе зовсім дорослим.

Автор: Ольга Cавельєва

Опубліковано 22 лютого 2019 року

facebook