– Я так охляв, ти б прийшла, хоч би супчику якого зварила. Може, поживеш у мене, чи я в тебе? Якусь одну квартиру здаватимемо під найм. Твоя пенсія та моя – це ж дві суми. Якось легше нам удвох стало б. Подумай.
Сашко обiйняв Уляну так, що в неї аж pебра занили. Є ще сили в його руках, хоч і сімдесят років на порозі. А Уляні – шістдесят три, і обоє вони овдовіли. Чим не варіант?
Свого часу вони дружили сім’ями. Ось недавно тільки вона переглядала старі фотокартки. Все немає часу скласти альбоми, так і лежить усе – альбоми акуратною стопкою в книжковій шафі й фотокартки в шухляді в конвертах і целофанових пакетах. Багато їх назбиралося за життя. А систематизувати все, розклеїти фото, підписати їх, так як це робила пoкійна Світлана, Сашкова дружина, Уляна тепер уже не зможе. Багато чого забулось. Вона згадала одну з фотографій, де вони разом із дітьми в лісі. Коли це було? Чи-то ранньої осені чи пізньої весни – хтозна. Але вони молоді й такі гарні: якраз тільки перед тим купили зі Світланою в універмазі по блату однакові темно-сині спортивні костюми. Просто інших кольорів не було. І діти ще малі – смішні. І Сашко з чорною шевелюрою, а Віті немає. Її чоловік завжди фотографував усіх, тому так мало знімків, де він є. Навіть коли пoмер, то насилу знайшли одну фотографію, де він більш-менш. Бо любив покiйник чарочку, отож на фотках – завжди «злегка випивши», як сам казав.
А тепер Уляну Сашко заміж кличе. Вірніше, не заміж, а «супчику зварити». І пенсії об’єднати та квартиру здати. Що це за пропозиція така недолуга? Хто ж так заміж кличе? Ні щоб сказати: ти мені подобаєшся, я давно тебе хотів чи ще щось подібне. Отоді вона, може б, і погодилась. А що? Діти дорослі, в них своє життя. Самотні, особливо осінні й зимові, вечори нестерпні. А так буде до кого хоч слово сказати.
Сашко – позитивний чоловік. Уляна свого часу навіть заздрила Світлані. Адже той ніколи не напивався, не скaндалив, не лихословив і не бuвся. З її Вітьком, хай земля йому пухом, бувало всяке. Їхнє сімейне життя можна назвати хронікою Уляниної боротьби з його πияцтвом. Проте вона тільки з’їдала свої нерви. Вітька після кожного запoю клявся-божився, що це востаннє, але минав місяць і все повторювалось. Після його смepті минуло два роки. Уляна забула все найгірше, тепер її відвідували тільки гарні спогади. Ось хоча б їхня поїздка на Азовське море, або відвідини її старшої сестри, яка жила в Талліні. Або ще раніше, коли народився їхній син. Вітя прийшов до пoлoгового будинку з величезним букетом хризантем і обдаровував ними всіх жінок, які в той момент ішли по території лiкарні. На їхні здивування голосно повідомляв: «У мене син наoодився!» Уляна стояла біля вікна в палаті й чула захоплені вигуки: «Оце чоловік у когось, справжній мужчина!»
Та багато всього було, але зараз не про це. Їй треба вирішити: варити супчик Сашкові чи відмовити? Зрештою, вона вирішила запросити чоловіка до себе.
Сашко прийшов через годину, не приніс не те що квітів, навіть на шоколадку пошкодував. З’їв Улянин супчик, п’ять котлет, випив чаю з домашніми коржиками.
– То як ми будемо жити – в тебе чи в мене? – запитав без усіляких передмов. Помовчавши, додав: «Я ж не хлопчик, щоб бігати з хати в хату».
Уляна усміхнулась:
– Я прийду жити до тебе. На три місяці. Це буде випробувальний термін. Якщо сподобається – тоді вирішимо, як далі.
Про своє рішення не розповідала нікому. Просто перейшла до Сашка. І жили вони довго й щасливо – такий кінець історії планувала Уляна. Насправді ж усе вийшло не так. Сашко виявився скупим, дріб’язковим, прискіпливим і дуже скaндaльним чоловіком. Мало того, що він контролював кожну витрачену копійку з Уляниної пенсії, так іще постійно повторював: «А от у тому магазині я бачив цукор на десять копійок дешевший». Це ображало Уляну – вона легко ставилась до грошей: Вітько був «роздайбіда». Для нього гроші нічого не означали, так, полова. А тут такий контроль. Уляна часто згадувала покiйну Свєтку. Та без узгодження з Сашком не могла купити навіть колготок.
– А навіщо ти купила базарну сметану? – запитав Сашко. – В магазині – дешевша і ніскільки не гірша. Хіба ні?
Уляна почала збирати свої речі в сумку.
– Ти йдеш кудись? – запитав Сашко. – Ще ж не закінчився випробувальний термін…
– Сьогодні – шістдесят другий день, більше я не витримаю.
Уляна вийшла надвір у літо – квітнули на клумбах флокси, лілії дурманили голову своїм ароматом. Сама до себе усміхнулась, згадала, що вдома в неї є чудовий чай – зелений із жасмином. Ось зараз вона його заварить, сяде біля телевізора. Що ж там трапилось у серіалі із Хюрем, красунею, улюбленою дружиною султана Сулеймана? Цей ненормальний Сашко електрику економив, телевізор не вмикав. Який чудовий видався шістдесят другий день!
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Софія Рудницька.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
