Ми з Олегом познайомилися в клубі, далі почали зідзвонюватися і так у нас все закрутилося. Я думала, що ми обоє дорослих людей, бо обом по тридцять років. Я сама з невеличкого села і працюю в місті та орендую квартиру з подругою, щоб легше по грошах виходило.
Олег мені казав, що живе з мамою і мене це початку насмішило, бо ж дорослий чоловік, а з мамою. Вже тоді треба було мені втікати від цієї сімейки, але ж де.
– Маму шанує і тебе буде шанувати, – казала мені моя мама, коли я їй розповідала, що зустрічаюся з хлопцем, який живе з мамою, – А, може, у них квартира велика і чого має якусь однокімнатну орендувати?
Я не питала ні яка у Олега квартира, ні скільки він заробляє, бо мені було незручно. А треба було! Ні, серйозно, треба було розпитати, де мама працює і тато, яка у нього квартира і куди він думає привести дружину, чи має він кошти утримувати родину. Так. це все треба писати і ще й занотовувати, а потім робити детальний аналіз усього і погоджуватися або ні на стосунки.
А я що? Вуха розвісила, язик висолопила і побігла за своїм коханням, а тут отакі сюрпризи, що хоч вий на місяць!
Вже коли я сказала Олегові, що при надії, то тоді він заметушився і вирішив мене з мамою познайомити.
– Тільки ти постарайся вести себе скромно і не кажи, що при надії, бо мама цього не сприйме нормально.
Я засміялася, бо ж яка має бути мама аби втрачати свідомість від того, що наречена при надії. Але виявилося, що Олеговій матері сімдесят один рік!
Вона над ним просто тряслася, я вам кажу, в прямому і переносному значенні! На мене дивилася так, наче я прийшла забрати у неї найцінніше!
Коли Олег сказав, що ми плануємо одружитися, то вона почала то за серце хапатися, то за сина.
– Як одружуватися? Ти ж іще такий молодий!
– Мамо, мені вже тридцять років, – казав Олег, але його не чули.
– Як я буду сама жити? Ти ж бачиш, який мій вік, мені потрібен догляд і спокій, а ви тут будете шуміти/ А як діти підуть, то що тут взагалі буде?
Вона просто металася по квартирі, а квартира, я вам скажу, двокімнатна тільки по назві: кухня манюсінька, кімнатки малі, панельні/ Я б таку не орендувала навіть, а мені прийдеться тут жити? Звичайно, що я про це повідомила Олегові:
– Слухай, nут одній людині тісно і мама твоя права, ми будемо шуміти. То краще вже нехай ми будемо знімати квартиру, а до неї можна приходити та відвідувати.
Наче погодилися і почали підшукувати квартиру, як мати його загриміла в лікарню, як тільки зрозуміла, що син не буде щодня до неї приходити, їсти її борщ і спати в сусідній кімнаті.
Весілля довелося відкласти, як і переїзд. Тоді я наважилася таки пожити у них, щоб, потім не картати себе за те, що не зробила.
Вистачило мене на тиждень, а я людина дуже спокійна. Не там поставила, не до тієї сковорідки лопатка і кришка, спецій даю забагато, сплю довго, їм багато, сьорбаю, коли п’ю…
Ще один день і я б таки укорінилася в думці, що нема на світі гіршої за мене невістки.
– Галино Сергіївно, – сказала я їй на прощання, – У вас буде онук і тільки від вас залежить чи буде у нього батько. Я вам так скажу, що немовля безпомічніше за вас, тому надіюся на вашу мудрість.
І даремно надіялася, бо Олег сказав, що не знати чи це його дитина, адже порядні дівчата так не чинять і він буде робити тест. А мені вже й так зрозуміло, що тест на батьківство і кохання він з тріском провалив.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
