Про те, як три доньки на той світ того тата проводжали, люди воліли навіть не обговорювати. Бо ж таке навіть і вимовити незручно, настільки дикою для місцевих була та ситуація. Стара Івасиха ще довго ні про, що не відала, адже її люди жаліли: і так багато жінка пережила, он ледь жива ходить, нащо її оте все знати.
Івасі в селі мали славу добрих господарів. Збудували добротну хату, тримали чималу господу. І де тільки часу на все знаходили? І діти у них доглянуті лялечки і двір завжди чистий і біля господи порядок, ще й на роботу встигали ходити.
Мали Петро з Ганею трьох прекрасних донечок – найперших помічниць. Сусідка сміялась, що дівчаточка вже з пелюшок знали, як їсти готувати, речі прати і за господою дивитись. Доки інші мультики по телевізору дивились, Івасеві дівчатка корів у череду виганяли, та качкам із кроликами траву рвали.
Давно те було. Постаріли Івасі, а дівчатка співочими пташками розлетілись з батьківського гнізда. Спочатку найменша заміж вийшла, та не просто, а за Американця, де й знайшла його у своєму технікумі кулінарному? Справили Івасі весілля і благословили доню в довгу дорогу до нового дому десь за океаном.
Середня у райцентрі знайшла свою долю, а старша – в сусідньому селі за Карпа – тракториста пішла. І ніби все добре було у тій великій родині. Часто на подвір’ї Івасів чувся дитячий лемент, або задушевний спів Івасихи, який підхоплював дружний хор дівочих і чоловічих голосів.
Добре все між сестрами було, але мали вони одну тему, якої воліли ніколи не торкатись. Середня донька стала дуже набожною, але ходила не до церкви, а на збори в якійсь міській квартирі. Старша ходила до церкви в якій ще діди прадіди гріхи сповідали. Середня доня все намагалась запросити під різними приводами маму і сестру до себе на збори. Декілька разів з’ясовували вони усі стосунки на підвищених тонах, аж поки старий Петро не встановив правило:
— Свої переконання і вподобання залишаєте за порогом. Хто тут мені хоч слово про віру зронить, стоятиме за ворітьми.
З того часу ніби й заспокоїлись дівчата. Навчились говорити про все, делікатно обходячи ці теми. Аж тут лихо не питаючи прийшло до їхньої родини.
Їхали Петро з Ганею в сусіднє село на свято, аж вилетіла з-за повороту вантажівка. Петро Івась одразу приставився, а Ганю таки врятували. Доки мама боролась за життя, дівчата зібрались втрьох відправити тата у останню путь. І тут почалось…
Старша запросила батюшку і жінку, яка читатиме псалтир, так середня крику наробила: «Або я, або вони». Найменша взагалі атеїстка, яка почала переконувати, що ніяких оцих “дрімучих традицій” ніхто вже не дотримується і прах тата найкраще розвіяти над річкою, адже він так любив рибалити.
Зійшлись дівчата не на жарт. Чи то так на них усе, що сталось вплинуло, чи вже дуже давно та неприязнь у них зріла, але не чули і не слухали одна одну. Дійшло до того, що відвезли батька у місто а звідти кожна повернулась із маленькою урною – своєю часткою тата.
Найменша розвіяла свою урну над річкою, середня під довгі піснеспіви своїх одновірців окремо від усіх, а старша, так як і задумала з самого початку.
Івасиха десь через рік до більш-менш нормального життя повернулась. Їй навіть ніхто розповісти усього того не наважувався. Бо ж таке навіть і вимовити незручно, настільки дикою для місцевих була та ситуація. Стара Івасиха ще довго ні про, що не відала, адже її люди жаліли: і так багато жінка пережила, он ледь жива ходить, нащо її оте все знати.
Зрештою хтось таки переказав, бо вже наступного дня узявши священика вона тихцем зробила все, як годиться. А доньки після тієї ситуації більше навіть не спілкуються. Приїздять до матері часто, але окремо одна від одної, аби навіть на дорозі не перетинатись.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
